Ліки від страху

— Так, це я зрозумів, — сказав я, дивлячись у красиві ясно-сірі очі Ольги й роздумуючи над тим, що люди схильні приписувати мерзотникам чорноту духу від попелу зотлілого почуття провини й похмуре самоствердження від зарубцьованих докорів сумління. Яка нісенітниця! Підлість ясноока, безхмарна душею, червонощока від зухвалих людоїдських планів.

— Куди ж пішов працювати Лижин?

— Він відпрацював три роки у якійсь фармакологічній лабораторії, а потім Олександр перетягнув його до себе в дослідний центр.

— До того часу ваш чоловік уже захистив, мабуть, кандидатську?

— Так, звичайно! І пройшов за конкурсом у центр старшим науковим працівником.

— А ви не знаєте, у Лижина були за той час хоч якісь успіхи?

— По-моєму, ні. Він загалом безтолково розпорядився тими роками. Та коли прийшов до Олександра, в них почало виходити багато робіт і публікацій.

Я несподівано запитав:

— Даруйте, а як ваш батько ставився тоді до Олександра Панафідіна?

Ольга засміялась:

— Дивне питання! Якби він ставився до Олександра погано, навіщо б тоді залишав його в себе на кафедрі? Він завжди дуже поважав його.

Намагаючись надати запитанню жартівливого топу, я спитав:

— Ну, а може, крім поваги, він бачив у ньому ще й майбутнього зятя?

— Ха! То ви не знаєте мого батечка! Він принциповий до глупства, й на всі міркування такого штибу йому начхати. А крім того, я ж вийшла за Олександра набагато пізніше. Й, на щастя, ніколи про це не шкодувала.

— І, на щастя, ніколи про це не шкодували, — повторив я, бо в словах Ольги мені вчулася настійна потреба довести собі самій безумовну непохибність раз і назавжди зробленого вибору, істеричну напругу непотрібної відвертості в публічній демонстрації свого власного, особистого, індивідуального, тільки їй належного родинного щастя. Я усміхнувся й сказав: — Отже, зостається прожити далі в любові й злагоді сто років і померти в один день…

— Так, я б мріяла про таку долю, — цілком щиро мовила Ольга. — Але в наш час ніхто не живе по сто років. Надто ж з отаким вимотуванням нервів на роботі, як в Олександра. Вони через той метапроптизол усі просто збожеволіли.

Я мимоволі відзначив про себе, що Ольга впевнено сподівається прожити довше від чоловіка. Даремно: ніхто не знає свого часу — ні а вимотуванням нервів, ані в спокійному домашньому господарюванні.

— Ольго Іллівно, чи по могли б ви мені пояснити — я ж не фахівець, чому саме навколо отого препарату стільки хвилювань, стільки пристрастей палає?

— Нічого дивного — адже це буде видатне наукове відкриття. Повідомлення про такі відкриття викарбовують на золотих скрижалях.

— Не може бути! — вдавано здивувавсь я.

— Ще як може! Ви чули про комісію наукового прогнозування ЮНЕСКО?

— Ні, не чув.

— Ця комісія склала план-прогноз найвизначніших відкриттів людства протягом наступних ста років. Вони відносять створення ефективних хімічних препаратів для лікування психічних хвороб на дві тисячі десяті — дві тисячі двадцяті роки. Отримавши метапроптизол, Олександр випередить епоху на тридцять — сорок років. Це Державна або Нобелівська премія, це свій науково-дослідний інститут, це безмежні наукові перспективи!