Месник: Повісті та оповідання

Їхні товариші за хвилю розчинились у пітьмі. Лише обережні кроки ще якийсь час долинали до Вартана й Тараса. Хлопці насторожено вслухалися в темряву.

По тому, як шуміли дерева у верховіттях, було зрозуміло, що вітерець дужчає. Він, либонь, трохи розвіяв хмари, бо ніч посвітлішала.

Небагато й часу минуло, коли Вартан помітив, що стежкою від села хтось іде в їхній бік.

— Тарасе, ти бачиш? — видихнув ледь чутно.

— Бачу…

Дивна хода була в того, що йшов до них: хилитався з боку на бік, але не так, наче п’яний, а в досить чіткому ритмі, як маятник. Часом він зникав за кущами, тоді знов виринав, розхитуючись ліворуч-праворуч, і таки йшов прямісінько до Вартана й Тараса, ніби вони з ним умовилися тут зустрітись.

— Ти чуєш, ще й на губній гармошці турлика,— прошепотів Вартан,— Як у себе вдома…

— Знаєш що,— озвався Тарас,— поки хлопці повернуться, ще маємо чимало часу… А тут «язик» сам іде до рук, га?

— Чудово,— сказав Вартан,— а давай-но підкрадемося ближче.

Вони підповзли до стежки й залягли в кущах, повз які неодмінно мав пройти безпечний фриц, якщо, звісно, й далі мав намір чимчикувати стежкою. Він, видно, був у доброму настрої, бо награвав бадьоренький марш, тому й вигойдувався з боку на бік. Автомат його теліпався на грудях.

Вони чекали в кущах, поки фриц порівнявся з ними. Тоді Вартан миттю вилетів зі схованки і прикладом оглушив гітлерівця.

Той, мов підкошений, гримнувся ницьма додолу, накривши грудьми свій автомат.

Поки Вартан затикав полоненому рот, Тарас міцно зв’язав йому руки за спиною. Тільки-но з цим упоралися, як далеко на тій-таки стежині з’явилося ще кілька постатей.