Пригодам — ура!
- Автор: Костецкий Анатолий Григорьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5-301-01727-6
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Пригодам — ура!». Краткое содержание книги:
Якщо ви ще й досі не познайомилися з творами відомого дитячого письменника Анатолія Костецького, то, на наше переконання, ви надзвичайно багато втратили. Але не журіться і, головне, не гайте часу. Краще візьміть до рук хоча б одну з його численних книжок і ви переконаєтеся: все, що створено цим письменником, — неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з вас. Складається враження, ніби автор — або ж ровесник читача, або ж не набагато за нього старший. Так добре він знає і відчуває той світ, у якому вчаться, мріють, фантазують, дружать, бешкетують сьогоднішні хлопчики й дівчатка — герої його фантастично-пригодницьких повістей та віршів.
1994 рік приніс заслужене визнання Анатолію Костецькому. Його талановиті твори та лицарське служіння дитячій літературі були відзначені однією з найвищих літературних премій України — премією імені Лесі Українки.
Тож, наші любі читачі, нехай і ця, нова, книжка, до якої увійшли кращі повісті та віршовані казки відомого письменника, принесе вам радість і ще одну приємну зустріч!
— І заберуся! — відказав Креня. — З радістю заберуся. Але ви, шановна Ізольдо Сократівно, забули, видать, що навчили мене розмовляти. А якщо хтось уміє бачити, слухати й говорити, ще й при цьому знає чимало, скажімо, про комерцію вашу чи про банковий банк, — тут Креня зробив невеличку паузу, щоб поглянути на реакцію хазяйки, — той при бажанні дуже легко знайде собі вдячного співрозмовника й слухача, ну, скажімо, нашого глибокошановного дільничного Крутивуса.
Ізольда аж підскочила від такої підступності свого вихованця, на неї напала гикавка. Ледь-ледь подолавши її, вона вирішила змінити тактику.
— Кренюсю, любчику мій чорноперий! Не звертай на стареньку бабцю уваги, прошу тебе! То я так, до слова — не подумала й ляпнула. А взагалі, я — хороша. Ти ж не забув, хто порятував тебе від злої смерті?
— А хто знущався наді мною все життя? Хто бив мене, голодом мордував, у клітці замикав?! — Нарешті Креня вирішив відвести душу, бо відчув своїм вундеркіндівським воронячим розумом: час священної помсти неухильно наближається!
— Я ж виховувала тебе! Для тебе ж старалася!
— Нічого собі «виховання»! — відвернувся Креня.
— Було, Кренечко, ой, було-о-о! — підлещувалась до птаха Ізольда. — Та нащо старе згадувати — у кожного своя важка доля. А я хочу, аби моєму Бобчикові гарно жилося, от і збираю грошики. Може, хоч йому долю полегшу.
— Еге, полегшите! — презирливо каркнув Креня. — Та він у вас скоро на той світ відбуде, бо пиячить без просипу. І, до речі, — за ваші ж грошики.
— Не каркай, клятущий! — схлипнула Ізольда, почувши правду про свого синулю, яку старалася приховувати навіть від самої себе. — Він покине, я знаю, покине! От побачиш!
— Так він вам і покине! От коли б заробляв гроші трудом, потом і мозолями власними, тоді, може, й кинув би. А так — легкі набутки, нечесні, нетрудові, — і пропивати легко.
— Все! — не стрималася нарешті Ізольда й з усієї сили грюкнула кулаком по столику, аж здригнулися атланти на підсвічниках. — Більше не дам йому ні копійки! — прийняла вона тверде, як їй здавалося зараз, і остаточне рішення. Це, мабуть, уперше в житті, бо Кренині слова змусили її серйозно замислитись над майбутнім сина.
— Куди ж ви подінете гроші, що в банках позакривали?
— Навіть не знаю, — щиро зізналася Ізольда, бо теж уперше задумалась: а й справді, навіщо їй ці гроші, коли їх треба ховати від стороннього ока, нічого зайвого на них не купиш, щоб ненароком не запідозрили в шахрайстві? А всі оті килими, дорогі меблі, кришталь, порцеляна, коштовні персні, звалені в потаємній кімнаті, — для чого все це, коли й похвалитися нема перед ким?!
Ізольда Сократівна важко опустилася на стілець, сховала відразу постаріле обличчя у подолі атласного халату — і гірко заплакала.
— Не побивайтеся марно, — пожалів хазяйку Креня. — Я підкажу вам, що робити.
Ізольда втерла сльози й уважно подивилася на мудрого птаха, ніби й справді повірила, що той допоможе.
— Відпишіть свої гроші Товариству по охороні природи, — запропонував Креня.
Ізольда жахнулася. Як?! Її гроші, які вона всіма неправдами на світі назбирала для Бобчика, — і отак, ні за що ні про що, та комусь віддати?! Не бувати такому! Вона ще при своєму розумі!
До Ізольди відразу повернулися колишній спокій і врівноваженість, і їй навіть зробилося соромно за свою тимчасову слабість.
Креня нічого не помітив, бо Ізольда таким самим скорботним голосом пообіцяла:
— Згода, Кренечко, відпишу. Тільки потім, пізніше.
— Е ні! Якщо писати — то зараз, або, — Креня розправив крила, — я негайно лечу до Крутивуса.
— Куди! Стривай! — злякалася Ізольда. — Пишу! Уже пишу! — Вона схопила пом'ятий паперовий аркушик, олівець і сіла до столика. «Напишу, аби відчепився, — подумала Ізольда. — А потім… потім викину!..»
Вона розгладила папірець і під диктовку птаха написала:
ЗАПОВІТ
Всі гроші, що належать мені, добровільно віддаю
Товариству по охороні природи —
на утримання диких птахів.
Ізольда Сократівна
— Ну що, радий? — спитала Ізольда, коли Креня двічі уважно перечитав написане. — А тепер хай папірчик полежить поки що ось тут. — Хазяйка відкрила шухляду й глибоко засунула свій заповіт. — От скінчаться квіточки на продаж, продам курочок своїх і все оце добро, — Ізольда обвела рукою своє майно, — додам виручені гроші до тих, що є, тоді все й перекажу твоєму улюбленому Товариству. Хай підгодовує бідолашне птаство.