Матінка Макрина

Уранці мені дали навіть щось попоїсти, але я відмовилася з бажання постувати, аби Святий Отець, якого я вважала істинним отцем, сприйняв мене як істинну доньку й моєї страшної історії не відкинув зі зверхньою гримасою, не відкинув змахом руки; а коли я отак лежала ницьма на підлозі, на її холодних кам’яних плитах, бо був уже листопад і навіть у Римі холодом від долівки дме, я відчувала, як уся тремчу, від пальця, що в черевику ворушиться, до волосся на маківці голови.

Ай, дурна Юлько, казала я собі, ай, Юлько, що ж ти наробила! Поглянь, як ти вивалялася в куряві, Святий Отець з-під трьох корон[77] щирозлотих глипне й одразу ж соколиним оком шахрайку в тобі побачить і ніякої не матиме до тебе жалості. Щоби він ще сам із високого трону зійшов, підібгав поли шат і кулаком тебе побив та облаяв: Ти — така-сяка, гірша за суку, немита, геть, нечиста, геть звідси, геть з кімнати, — і навідліг бив би, навідліг — то кулаком, то п’ястуком, то патерицею, оздобленою рубінами та діамантами, — краще б тобі було ніколи не народитися, ніж власного отця й Намісника Господа Ісуса Христа оббріхувати в живі очі. Але ні, він навіть сам би з трону не зійшов, а викликав би одного зі швейцарських гвардійців, шепнув би йому на вухо й уже б мене копняками за Мідну браму викинули, й уже б зняли шати як найгіршій шльондрі, обклали канчуками й зо два ікла вибили з тих, що ще після колишніх побиттів у роті зосталися.

Ай, дурна Юлько, чи не краще тобі було там сидіти, у далекій глушині, у забутому Вільні, де ніхто про тебе не пам’ятав, як про хробака в камені на дні безмірного океану, не краще було голову не вистромлювати, смиренно гнути хребет на кухні сестер-бернардинок, терти моркву, гниле горохвиння свиням у корито кидати, каструлі шурувати? Не краще було тобі чекати у спокої серця, поки тебе Господь Ісус Христос до себе не забере, поки не ляжеш ти, капітанська вдово, у домовину з чорними стрічками на очіпку, зі свічкою в білих, вощаних пальцях? То тебе б добра штабс-капітанша Лизавета щиро оплакала, і з дурнішими та меншими грішками тебе опустили б у землю, настільки меншими, що, можливо, за кілька років вони би провалилися крізь кості, крізь дно прогнилої домовини, порозтягувані корінням дерев у спільній могилі для бідняків на Росі[78], можливо, впали би ті провини й грішки в землю та зникли, забуті? Бо цей гріх, гріх великої брехні, як великий камінь, на грудях у тебе лежатиме, і хоч би ти вся дощенту зігнила, хоч би найпростіша й найдешевша домовина давно розпалася б на порох, цей камінь провини, дурна Юлько, з тобою залишиться, Юлько, і на ньому як викарбуване долотом, як живим вогнем випалене буде: СВЯТОМУ ОТЦЮ ТУМАНУ В ОЧІ НАПУСТИЛА.