Огненний змій

— А казан? — спитало кілька голосів.

— А казан і тепер стоїть над кручею, бо ніхто не насмілиться й доторкнутись до заклятих грошей. Дощі розмили коло нього землю, так що він посунувся вбік і майже висить над річкою, але диявольська сила, на спокусу людині, не дає йому впасти в воду. Хто йде тим боком річки, бачить цей казан, як на долоні: закляте срібло блищить проти сонця чудним блиском; але старі люди радять краще не задивлятись на цей блиск, бо він так і тягне до себе душу.

Коли Костюченко скінчив, слухачі його дивились йому мовчки в очі, немов хотіли дочитати в них недоказане розуміння таємничої повісті. Всі почували якийсь страх і боялись вдивлятись в яку-небудь річ, щоб вона не здалася раптом злим паном. Але ж цей страх не став на заваді розпаленій цікавості, що жадала нової поживи, ніби сподівалася в іншому оповіданні збагнути те, що в цьому було темно. Тут, до речі, один з парубків запитав оповідача, що змовк: чи не розповідав чого далекий гість про той вогонь, що летів цього вечора, чи не знає принаймні сам він, що це таке летіло?