За п’ять кроків до кохання

Невдовзі я лежу без сну, дивлячись у стелю, а світло повзе кімнатою, і все німіє, коли ранок перетікає в день.

Мій телефон гучно вібрує на підлозі, але я не звертаю на нього уваги — не бажаю говорити ні з ким. Вілл. Мої батьки. Каміла і Мія. Який сенс? Усе одно я помру або вони помруть, і весь цей цикл людських умирань і людського горя просто триватиме далі.

Якщо за цей рік я чогось і навчилася, то це що горе може знищити людину. Воно знищило моїх батьків. Воно знищить батьків По. Майкла.

І мене.

Роками я зовсім нормально ставилася до смерті. Завжди знала, що це станеться. Це те невідворотне, з чим я прожила все життя, — розуміння, що помру я задовго до Еббі й батьків.

Однак я ніколи, ніколи не готова була оплакувати.

Я чую голоси в коридорі й змушую себе підвестися. Пробираюся крізь безлад до дверей кімнати, дорогою підбираючи телефон і відчуваючи, як той вібрує у моїй долоні. Виходжу в коридор і прямую до кімнати По, дивлячись, як хтось входить туди зі скринею. Іду слідом, до пуття не розуміючи навіщо. Коли зазираю всередину, частина мене очікує побачити По, що сидить і дивиться, як я приходжу, — наче все це було страшним сном.

Я чую, як він називає моє ім’я. «Стелла». Так, як він промовляв його, з тією теплотою в погляді, з тією усмішкою на губах.

Натомість переді мною порожня лікарняна палата і самотній скейтборд, приставлений до ліжка. Одна з небагатьох ознак того, що По, мій дивовижний найкращий друг По, колись мешкав у цій кімнаті. І Майкл. Він сидить на ліжку, обхопивши голову руками, а поряд із ним — порожня скриня. Він прийшов по речі По. Постер Ґордона Ремзі. Футболки. Полиця зі спеціями.

Його тіло здригається від схлипів. Я хочу щось сказати, втішити його. Але не маю потрібних слів. Не можу вибратися з глибокої прірви, що поглинає мене зсередини.

Тож я міцно заплющую очі й, відвернувшись, іду далі.

Ідучи повз кімнату Вілла, проводжу пальцями по його дверях. Горить світло, сяє під дверима, немов закликаючи мене постукати. Увійти до нього.

Проте я йду далі. Ноги несуть мене сходами нагору, крізь коридори й двері, доки, піднявши очі, я помічаю табличку дитячої ігрової кімнати. Дивлюся на кольорові літери, і подих застрягає мені в горлі. Тут усе почалося. Тут я гралася з По та Еббі, і ми втрьох гадки не мали, що попереду в нас так мало життя.

І більша частина цього життя мине отут, у цій лікарні.

Я відтягую комір сорочки, вперше за всі роки в Сент-Ґрейс відчуваючи, що вибілені стіни тиснуть на мене. Мої груди стискаються.

Треба ковтнути повітря.

Бігом по коридору прямую назад до корпусу 1 і б’ю по кнопці ліфта, доки сталеві двері розходяться і ліфт опускає мене на мій поверх. Ривком відчинивши двері кімнати, повертаю голову й насторожено оглядаю мій одержимо впорядкований візок із ліками. Більшу частину життя я тільки те й робила, що приймала ліки й виконувала завдання зі свого дурнуватого списку, намагаючись протриматися в живих якомога довше.