Сторожова застава

Тепер Вітько не поспішав. Намагався пливти нечутно. Бо хоч і проскочили переслідувачі, проте за очеретами усе ще лунали їхні голоси. Схоже, половецькі вивідники здогадалися, що Вітько їх обдурив. Незабаром вони попливуть назад і побачать, куди він завернув.

Тож не лишалося нічого іншого, як і далі заплутувати сліди. Вітько спрямував човна до іншого протічка.

Кілька разів тичка виривалася йому з рук — потрапляла в трясовину. Доводилося гребти руками назад і визволяти тичку з глевкої пастки.

За тичкою здіймалися хмари намулу і повітряних пухирців. Намул осідав так повільно, що переслідувачам було геть неважко визначити Вітьків шлях.

Вітькові здалося, що він уже цілу вічність кружляє болотом. Проте голоси і плюскіт не стихали, а навіть почали наближатися — схоже, переслідувачі розгадали простенькі Вітькові хитрощі і вже не проскакували зопалу повз ті протічки, куди завертав утікач.

Нарешті хлопець відчув, що сили в нього вичерпалися. Але знав, що ні за яку ціну покладатися на половецьку милість не можна. Краще вже стрибнути в трясовину. Та таку, щоб переслідувачі навіть не мали змоги витягти його звідтіля.

Шукати підходящу трясовину довго не довелося. Нараз тичка увійшла так глибоко, що на поверхні залишився лише її кінець.

Вітько приречено втупився в те місце. Всього десь півметра води, а під нею — бура масна рідина. На вигляд зовсім не страшна. По ній навіть повзали якісь підводні жучки. Та варто лише переступити через облавок, навіть не переступити, а просто перехилитися — і все...

Голоси й шурхіт наближалися. Ще хвилина — і переслідувачі вигулькнуть з-за повороту.

Вітько підвівся.

Зненацька за його спиною почулося тихе:

— Бу-у...

Край потічка стояла потвора. Та, котрій Бровко носив горнятко з гусячим жиром.

Велес, дідько болотяний...

З Вітькових грудей вихопився мимовільний зойк. Болотяний дідько хутко приклав до вуст покарлюченого пальця:

— Бу-бу-у...

Тоді увійшов у воду і поплив до Вітька. Не дивлячись на хлопця, забрався з корми в човен і погріб руками до тички, щоб вивільнити її з трясовини.

А за хвилину Вітьків човен з тихим шурхотом врізався в очерети. Дідько болотяний ніби знехотя відштовхувався тичкою, проте човен плив так стрімко, що вода аж бурунилася за ним. Кілька разів Велес повертав спотворене обличчя до закляклого хлопця і підбадьорливо гудів:

— Бу-у-у...

Тільки тепер Вітько міг роздивитися його як слід. Велес був низький на зріст і кривобокий, ноги мав короткі і теж скривлені. Голова була сплющена з боків, підборіддя випиналося далеко вперед. На спині — крутий горб. Усе тіло поросло рудою вовною. Проте плечі дідька болотяного за шириною, мабуть, не набагато поступалися плечам Іллі Муровця. І руки були такі ж могутні.