Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
А тоді підтягла стілець до ґрат і сіла на нього, спершись боком до залізного пруття.
Хотілось плакати, але сліз не було.
Натомість я спробувала подрімати — мене чекали довгий вечір і ще довша ніч.
Мені снилась мама. Як і раніше, я не розрізняла її обличчя, але цього разу я лежала головою в неї на колінах, а вона гладила моє волосся. Мені було добре в тому сні.
Розділ 10
Учням не наказували дивитись на покарання, як це не дивно, але деякі все ж прийшли. Був тут і Адам — я помітила його обличчя за іншими. Він дивився на мене, блідий, напружений.
Я боялась, аби він нічого не вчинив. Нащо мені його жертва?
Самими губами я мовила йому: «Іди». Але він похитав головою.
Тоді я чомусь вперше усвідомила, що він мене любить.
Мої подруги теж були тут. Хоч я не знала, як вони до мене тепер ставляться — після того, що я вчинила з Вишеною.
Мені прив’язали руки до двох стовпів і примусили встати на коліна. Маїна стояла ліворуч і спостерігала то за мною, то за учнями.
За час свого навчання в Сколісі я бачила таке покарання тільки один раз — якісь хлопці побились за дівчину. Один з них скинув іншого зі сходів і той згодом помер.
Я знову молилась за Вишену. Я дивилась на небо. Там вже не було хмар, тільки з’являлися зорі. Я дивилась на них і просила, аби Вишена вижила.
Довкола горіли смолоскипи. А земля була мокрою після дощу, який пройшов вдень.
Всевлад нахилився до мене ззаду і тихо промовив:
— Я розірву на тобі сорочку до пояса, щоб тканина і нитки не потрапляли до ран.
Я повернула голову до нього. Його лице було блідим, губи — міцно стиснені.
— Вишена жива?
— Так, їй стало краще. Вона прийшла до тями і просила тебе не карати.
Я відчула, наче підлітаю догори, до тих прекрасних зір. Тепер хай б’ють.
Я не вбила її.
Хай б’ють мене за мою дурість.
Голос Всевлада прозвучав біля самого мого вуха:
— Ільяс змочив нагайку спеціальним відваром. Твої подряпини заживуть.
— Дякую.
Всевлад роздер мені сорочку на спині — рівно до пояса, щоб вона втрималась на тулубі і я не стала раптом ще й голою. А тоді дав у зуби палицю, обмотану шкірою.
Я підняла голову і побачила, що, хоч на подвір’я і вийшло небагато учнів, але з вікон спостерігає, мабуть, уся школа.
Всевлад відійшов і приготував батіг.
— Один! — скомандувала Маїна.
Свист. Біль.
Я застогнала.
Я була вдячна, що в роті в мене та палиця, бо не хотіла принижуватись і кричати, а біль був жахливим. Тож я могла тільки скімлити.
Коли усе скінчилось і мене відв’язали, я ледь зуміла втриматись на колінах. По спині текла кров.
Учні почали розходитись. Близився час відбою. Я підняла голову, аби знайти своїх друзів, та перед очима все розпливалося. Я була знесилена. В голові все помутніло.
— Маїно, ти дозволиш?
Я не могла зрозуміти, хто говорить. Але, мабуть, вона щось таки дозволила, бо поруч зі мною хтось присів.
— Ханно з тринадцятої групи, не відключайся!
— Вчителю Ільяс, — прошепотіла я. — Ви лікуєте Вишену?
— Так. З нею все буде гаразд. На, це тобі допоможе.
Він притулив до моїх губ горличко якоїсь фляги і перехилив. Я зробила кілька ковтків і закашлялась. Рідина була пекучою і не смачною. Але в голові у мене трохи проясніло.
— Я маю змастити твою спину маззю, аби рани не запалилися до ранку від холодного повітря. Твоя смерть не входить у план покарання. Буде боліти, але ти мусиш терпіти.
— Боліти? Ще більше? — прошепотіла я.
— Напевне, що так.
Я вчепилась руками в землю, зариваючись нігтями глибше, аби не зіскочити з місця і не побігти.
Боліло.
Та я б не побігла. Мої ноги б мене не послухались.
Мені зробили одразу кілька поблажок. Аби я не вмерла принаймні до ранку. Дозволили встати колінами на дерев’яну дошку — це було боляче і незручно, але не настільки холодно, як тоді, коли я стояла в болоті.
А ще на мою уражену спину накинули простирадло, згорнуте в кілька разів. Воно було легким і не мало завдавати зайвого болю.
Але завдавало.
І найгірше мені стало, коли Всевлад зв’язав мені за спиною руки.
Його пальці ледь відчутно тремтіли.
Як не зійти з розуму, коли спина вся в ранах, а ти стоїш годинами на колінах на дошці, одяг увесь просяк кров’ю та болотом, а ще, крім болю і втоми, відчуваєш, як повільно замерзаєш? Коли єдиним звуком, який ти чуєш серед ночі, є стукіт власних зубів?
Напевне, ніяк.
Напевне, я вже була божевільна.
Я згадувала. Довкола мене була величезна темна школа, у якій давно всі спали. Навкруг панували порожнеча і пітьма. Не було, за що зачепитися поглядом. А тому вперше за довгий час я згадувала.