Кім

— Ха! — Магбуб кивнув, і в глибині його очей спалахнув вогонь. — Гра добре зіграна. Ця війна зараз припинена, і ми сподіваємося, що зло зів’яло ще у пуп’янку — завдяки мені й тобі. Що ж ти потім?

— Я зробив з тих новин щось ніби гачок, на який ловив собі харчі та почесті серед жителів того села, де жрець давав трутизни моєму Ламі. Але я забрав у старого гаманець, і брахман нічого не знайшов. Наступного ранку він був такий злий. Хо! Хо! І я також використовував новини, коли потрапив до рук тих білих із полку Бика!

— Безглуздя, — Магбуб спохмурнів. — Новини не для того, щоб ними розкидатися, наче кізяковими пляцками, а для того, щоб використовувати обережно, як бганг[109].

— Тепер я теж так думаю, а крім того, воно мені не принесло жодної користі. Але це було дуже давно, — він змахнув тонкою коричневою ручкою, немов би проганяючи те все, — від тих пір я дуже багато думав, особливо ночами під підвішеним віялом у мадрісі.

— Чи дозволено дізнатися, про що ж думав син неба? — з акуратним сарказмом спитав Магбуб, погладжуючи яскраво-червону бороду.

— Дозволено, — в тон тому відповів Кім. — У Наклао говорять, що сагиб не має зізнаватися перед чорною людиною, що він зробив помилку.

Магбубова рука злетіла за пазуху, бо назвати патана «чорною людиною» [калу адмі] — то є кровна образа. Потім він спохопився і засміявся: — Говоріть, сагибе. Ваша чорна людина слухає вас.

— Але, — сказав Кім, — я не сагиб, і я кажу, що зробив помилку, коли прокляв тебе, Магбубе Алі, того дня в Амбалі, коли я думав, що патан мене зрадив. Я був безглуздим, бо мене нещодавно зловили, і я хотів убити цього хлопчика-барабанщика з низької касти. Зараз я говорю, хаджі, що це ти добре зробив, і я чітко бачу свою дорогу до хорошої служби. Я залишуся в мадрісі, поки дозрію.

— Добре сказано. У цій грі тобі особливо важать знання про відстані, і про числа, і користування компасами. Один чоловік чекає на тебе у горах, щоб навчити.

— Я буду вчитися у них за однієї умови: що мій час належатиме мені цілковито — поки мадріса зачинена. Попроси це для мене у полковника.

— Але чому б не попросити полковника-сагиба його мовою?

— Полковник — слуга уряду. Його відправляють туди-сюди, і він має дбати про власне підвищення. (Дивися, скільки я вже навчився в Наклао!) Крім того, я знаю полковника лишень три місяці. А Магбуба Алі знаю вже протягом шести років. Так! До мадріси я піду. У мадрісі я буду вчитися. У мадрісі я стану сагибом. Але коли мадріса зачинена, то я маю бути вільним і жити серед мого народу. Інакше я помру!

— А хто твій народ, Друже Всього Світу?

— Ця велика і прекрасна країна, — сказав Кім, обвівши змахом руки маленьку глиняну кімнатку, де масляна лампа у своїй ніші ледь відсвічувала серед тютюнового диму. — І, крім того, я хотів би знову побачити свого Ламу. А ще мені потрібні гроші.