Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Нечуй-Левицький Іван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
Цілий тиждень Казанцев не показував очей, – цілий тиждень Олеся не бачила його. Вона сиділа, коло вікна, дурно ждала, виглядала його, а він не приходив. Олесю брала страшна нудьга. В хаті було тихо, Балабуха лежав в своєму кабінеті й завсіди читав книжку. Олеся накинула на себе шубу й пішла на місто; вона сподівалась вглядіти Казанцева й закликати до себе на вечір. На місті стояв ще базар. По один бік стояли гончарі,– велика сила горшків була розставлена над самою ули-цею; по другий бік сиділи перепічайки та си-духи з бубликами, паляницями; стояли столи з медяниками, маковниками, а далі чорнів ряд шапликів з дьогтем. Сині гусари сновигали по місті, несли на плечах в'язки сіна; їх червона й синя одежа закрашувала сірий базарний тон, як снігурі закрашують чорний сумний зимній ліс.
Олеся вгляділа синіх та червоних москалів, і їй на душі стало веселіше. Тільки що вона вийшла на середину міста, проти неї з-за жидівської школи висунулась кавалькада офіцерів і катала просто на неї, як вихор. Вона ледве встигла вскочити між горшки, як Казанцев, котрий держав перед, ні з сього ні з того повернув коня просто на горшки й поскакав
по довгих рядах посуду; за ним повернули інші офіцери,– горшки, миски, полумиски затріщали під кінськими копитами, наче тріски; здорові макітри та золійники застогнали; гор-нята-близнюки й глечики заскавучали й запищали, як цуценята; черепки летіли на всі боки й обсипали Олесю кругом. Задній офіцер задумав стругнути ще кращу штуку й повернув коня на шаплики з дьогтем та на бублики: шаплики поперекидались; чорні бризки полетіли на жидів, на бублейниць та перепічайок; дьоготь полився по білому снігу й потік потьо-ками. Перепродухи, сидухи та крамарі кинулись навгеки; жиди й жидівки завейкали не своїм голосом. На базарі піднявся гвалт, гомін,– люди кричали, бідкались, плакали. Бублики й медяники посипались в дьоготь. Бідні сидухи плакали на ввесь базар; гончарі й дігтярі кляли гусарів.
Олеся махала на Казанцева хусточкою. А Казанцев повернув просто в винарню до Хайки; за ним посипалась уся кавалькада. Увесь базар кинувся бігти до полковника правити плату, але дурнісінько: крам пропав і по цей день! Олеся пройшла попід винарнею, заглянула в вікна: Казанцев пив з гусарами. Вже надвечір він вийшов з винарні. Олеся все гуляла по місті й вже надвечір підстерегла його й запровадила до себе. Цілий вечір вони реготались з тих пустощів, які встругнули гусари на місті.
Але це була остання гусарська розвага в Богуславі. Настала весна; зазеленіли верби над Россю; зазеленіла трава над берегами. Казанцев раз якось одного дня приніс Олесі страшну звістку: гусари мали весною виступати з Богуслава.
Олеся зблідла, аж пополотніла, як смерть, потім трохи одійшла, заридала й впала Казан-цеву на груди; вона обхопила його руками так міцно, неначе боялася, що її от-от кинуть з мосту в воду.
Казанцев сидів, наче витесаний з каменя,– він думав за свою Хайку.
– Мій милий, мій дорогий! Як ти поїдеш, я вмру за тобою; я не переживу однієї години без тебе. Цей дім, цей Богуслав – усе буде для мене гірше за смерть, гірше за пекло,– говорила Олеся ридаючи.
– Не плач, не журись, моє серце! Я тебе не забуду, ніколи не забуду,– втішав її Казанцев.
– Та що мені з того, що ти не забудеш, коли я тебе більше не бачитиму.
– Я тобі покину свій портрет, а дасть бог, я до тебе приїду, то й побачимось.
– Приїдеш... Поїдеш та й забудеш мене. Я тебе ні за що в світі не покину; я ладна їхати за тобою! Я піду пішки слідком за тобою!
«Оце причепилось лихо! Ще справді побіжить за мною слідком навздогінці!» – думав Казанцев, усе гадаючи-думаючи за свою Хайку.
– Я ладна йти з тобою на край світа! Піду за тобою, де ступить твоя нога; буду їздити з тобою й дивитись на тебе. Серце моє! не кидай мене, бо я вмру за тобою! Я тебе одного полюбила щиро, гаряче, як нікого в світі ніколи не любила! Візьми мене з собою! – крикнула Олеся й знов кинулась милому на груди, здавила його в своєму обнімочку.
Казанцев сидів і тільки поглядав на двері,– він боявся, щоб часом благочинний не надійшов і не застукав його в такій позі.
– Милий мій, моя рибонько! Я поїду з тобою! Візьми мене, бо я побіжу слідком через базар за твоїм конем.
«Оце напасть, та й годі!– думав Казанцев, котрому Хайка вже дала певну обіцянку, що втече з ним від батька.– Як же оце я буду викрадати їх заразом?»
– Добре, добре, моя рибонько! Я тебе візьму з собою: під'їду кіньми під садок пізненько, а ти вийдеш до мене через сад, та й полинемо далеко, далеко!
– Далеко, далеко, моє миле серце! Там тільки я буду навіки щаслива з тобою.
Олеся скочила з місця, страшно зареготалась, почала бігати по світлиці, ламала руки, закидала назад голову, кидалась Казанцеву на груди, ридала й знов бігала по хаті й реготалась. Казанцеву здалось, що вона збожеволіла, зовсім зійшла з ума. Він виглянув у сіни, причинив двері й усе полохливо оглядався на всі боки, доки Олеся втихла. Вона сіла коло його, поклала голову на плече й неначе заснула.
Сінешні двері рипнули: то Балабуха пройшов в свій кабінет через сіни. Казанцев тихенько підвів Олесину голову, взяв шапку й тихо, по-котячій, вислизнув з хати.
«Ну, напитав собі біду! – думав Казанцев, вертаючись в винарню до чудової Хайки,– це якась і справді скажена попадя: вона й справді бігтиме за мною серед дня через увесь Богуслав, бігтиме слідком за нашими гусарами. Насміється з мене увесь полк. Потривай же, матушко! Я тобі встругну штуку».
Минув тиждень, минув другий. Зацвіли сади. Заспівали соловейки в лозах та в садах понад Россю. Весна розпишнилась, як молода дівчина. Олеся походжала по своєму садку й тільки й думала та марила про той день, коли вона виїде з Богуслава з своїм милим. Тільки що вона спустилась по стежці до Росі, її догнав Казанцев.