Легенди Львова
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-7445-28-3
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Легенди Львова». Краткое содержание книги:
А зараз я оповім вам пригоду, яка сталася з одним хлопчиком. Якось його батька коваля, покликали до маєтку кувати панських коней. Відходячи, він сказав:
– Дивися, сину, не бігай сам десь далеко від хати. А перед сном поклади часник під подушку, щоб злидні тобі якоїсь штуки не втнули.
Коли батько пішов, хлопчик побіг на вигін до товаришів, а вернувся, як уже смеркло. Ігри його втомили і він ліг спати, забувши батькову пораду.
Другого дня прийшов коваль з роботи, дивиться – а на лаві замість його сина лежить якесь мале зморщене сотворіння.
– Де мій син? – скрикнув коваль.
– Я тут, тату! – озвалася дивна істота.
– Хіба ти мій син?
– Так, тату.
Голос був слабенький, хриплий і такий жалібний, що бідний батько аж заплакав з горя.
Істота, яка назвалася його сином, виявилася надто зажерливою. За день вона з'їдала стільки, що коваль і за три дні б не подужав. Невже це й справді його син? Що ж таке з ним сталося? І вирішив коваль піти до баби Вістунки, яка зналася на всіх хворобах.
Вістунка жила в лісі у маленькому дерев'яному будиночку з трьома своїми слугами – котом, вороною і совою.
Того дня знахарка, розпаливши на галявині багаття, варила у казані чарівне зілля.
– Доброго дня, – привітався коваль. – Я до вас, бабусю, із бідою.
– А до мене, синку, з радістю ніхто не ходить. Ну, яка в тебе біда? Може, якраз чимось зараджу.
Баба Вістунка уважно вислухала ковалеве горе, подумала і сказала:
– Знаєш, здається мені, що то не твій син. Може, я й помиляюся, але все ж думаю, що його злидні підмінили. Таке вже не раз я зустрічала.
– Що ж мені робити? Чи є на те якась рада?
– Якби не було, чи була б з мене баба Вістунка? Слухай сюди. Коли прийдеш додому, то візьми сито й носи ним воду з колодязя до хати. Потім розкажеш мені, що почув.
Коваль зробив усе, як радила баба. І от, коли він аж упрів, гасаючи до колодязя й назад, раптом проява на лаві закректіла і руками сплеснула:
– Оце диво! Мені уже друга сотня літ добігає, а ще такого не бачив!
– Ну, я не казала? – засміялася знахарка, коли коваль їй усе розповів. – Тепер ясно – Злидні тобі сина підмінили. Що ж, пішли його рятувати. Гей, слуги мої, за мною!
Не доходячи до ковалевої хати баба сказала:
– Як тільки увійдем, зразу замкни двері, а сам стань коло печі з коцюбою, щоб той злидень не мав де тікати.
У хаті знахарка запалила соснове гілля і понесла до лави. Злидні дуже не люблять запах диму соснових гілок. От і це злиденя зірвалося з лави й почало 6ігати по хат, – то до дверей кинеться, то до вікна, то до печі. Нема куди ховатися. А тут ще слуги бабині насідають – кіт кусає і дряпає, ворона дзьобає, а сова крилами б’є та ще й кричить так страшно, що у злидня голова мало не лусне. Перелякався він не на жарт і як побачив, що нема ради, загукав, наче недорізане порося:
– Випустіть того хлопця! Випустіть, інакше я згину!
Тут за печею зашаруділо, ціла хмара сажі аж до стелі знялася і вискочив звідти живий здоровий син коваля.
Баба Вістунка свиснула і враз її слуги залишили злидня у спокої. Злиденя шусьнуло у зачіпок – тільки його й бачили.
З тих пір покинули злидні ковалеву хату й зареклися йому шкодити.
В давні часи в околицях Львова мешкали пустельники. Як тільки наставали теплі весняні дні, вони покидали монастирі й поселялися в лісах, далеко від людей і віддавалися молитвам.
Пустельники жили в куренях над яким-небудь потічком, а харчувалися лише ягодами, травами і різним корінням. Дехто тримав козу, а хтось – курей та качок. Пізньої осені поверталися вони назад в монастир.
Бувало, що до пустельників приставали молоді учні, котрі й слугували їм і навчались премудрощів святого письма. Розповідають, що був у одного дуже старенького пустельника такий учень. Десь так восени, коли вже настала пора повертатися їм у монастир, учень почав прохати пустельника відкрити йому істину.
– Вчителю, ви мене знаєте – я як могила. Що ви мені довірите – буду тримати при собі.
– Яку ж я тобі істину маю відкрити?
– Ту найбільшу!
Пустельник подивився в розпашілі очі свого учня и сказав:
– Добре. А ти дійсно вмієш зберігати таємницю?
– Як скеля!
– Я відкрию тобі істину, але трохи пізніше. Потерпи трішки.
Минуло пару днів і ось пустельник покликав учня і показавши йому на дерев'яне відро, щільно накрите покришкою, сказав:
– Візьми це відро й занеси братові Онуфрію. Та гляди, не надумай відчиняти по дорозі.
Учень взяв відро і подався до пустельника, що мешкав за горою. Відро було зовсім легке, але щось у ньому катулялося. Що це там могло бути?
Він ішов і всю дорогу не давала йому спокою ця думка – що ж він таке несе для брата Онуфрія? Але боявся ослухатися вчителя.
Однак, коли те, що знаходилося у відрі, раптом почало шкребтися, учень не витерпів і обережно, ледь на палець причинив покришку. Та щойно те вчинив, як з відра миттю вистрибнула нажахана миша і щезла в траві.
– А бодай тобі цур-пек! – розгнівався учень.
Такого збитку від свого навчителя не сподівався. Був певен, що пустельник вирішив із нього поглузувати та ще й брата Онуфрія забавити.
Ледве стримуючи себе від образи, повернувся хлопець назад. Пустельник саме кулешу варив.
– Що то значить молодий! – вигукнув він. – Раз-два і вже назад вернувся. Ну, як там брат Онуфрій поживає?