Відважні
- Автор: Воинов Александр Исаевич
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. Гнатовський
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Відважні». Краткое содержание книги:
У ті суворі роки немало підлітків прибивалося до партизанських загонів. Коли траплялася можливість, їх відправляли на Велику землю. Проте це не завжди вдавалось, і дітям доводилося ділити труднощі партизанського життя нарівні з дорослими. Найміцніші, найсміливіші і найбільш кмітливі з них ставали розвідниками, зв'язковими, брали участь у бойових операціях партизанів. Такими були й ті підлітки, яких зустрів Олександр Воїнов під Білгородом. Він записав їхні розповіді, а пізніше створив роман «Відважні», присвячений юним партизанам.
— Ну, чого тут стояти? — сказав Миколка, долаючи страх, в якому він нізащо не признався б Віті. — Гайда!..
І, розсунувши гілки кущів, вийшов на дорогу. Вітя рушив за ним, лякливо озираючись навсібіч.
Вони пройшли кілометрів півтора і нарешті трохи оговталися. Дорога була безлюдна. Старим грейдером війська майже не користувалися: після невеликого дощу його розвозило так, що навіть трактори грузли у липкій грязюці.
Але треба ж було якомусь німецькому інтенданту поїхати саме цією дорогою! Хлопці почули наростаючий гуркіт мотора і оглянулися. Вслід за ними, важко підскакуючи на вибоях, рухався великий «крупп», навантажений ящиками.
Ноги самі понесли хлопців у різні боки. Вже в полі Миколка отямився і примусив себе повернути на дорогу. Вітя притаївся, було, під якимсь кущем, але, побачивши, що Миколка не ховається, виліз і підійшов до нього.
— Ходімо, ходімо, Вітю, — сказав Миколка, — а то гітлерівці подумають, що в нас якісь наміри. Нехай бачать. Не бійся, нічого вони нам не зроблять.
І хлопці, пересилюючи бажання оглянутися, пішли далі, хоч їх так і поривало кинутися навтіки від цієї дороги, від величезного грузовика, що наближався до них.
Ось він уже зовсім близько. Масивні колеса гучно підминали під себе колію. В кабіні поруч із солдатом-шофером сидів єфрейтор, вилицюватий німець, і грав на губній гармошці. Обидва посміхалися. Коли машина догнала хлопців, єфрейтор висунувся з кабіни і щось крикнув. Хлопці нічого не розібрали.
В кузові, притулившись один до одного, сиділи на ящиках троє автоматників. Вони не звернули на хлопців ніякої уваги. Машина проїхала, залишивши за собою клуби смердючого диму.
— Ну от, і зовсім не страшно! — сказав Миколка. — Що ми для них?.. Бачать — ідуть двоє хлопчаків, нікого не чіпають…
Вітя промовчав і тільки витер рукавом піт з обличчя.
Не доходячи до Стрижевців, хлопці звернули на поле, щоб обійти село стороною.
— Дивись, дивись — літак! — гукнув Вітя.
З низьких хмар просто на дорогу випірнув винищувач і, круто розвернувшись, пішов низько-низько над полем.
— «Месершміт»? — примружився Миколка.
— Ні, не «месер»!.. Той коротший!..
— Повертає!.. В наш бік!.. Лягай!.. — закричав Миколка.
Хлопці кинулися в придорожну канаву, і в цю мить літак із свистом промчав просто над ними… Ні, це був не німецький літак. На його крилах хлопці встигли розглядіти червоні зірки.
Вони посхоплювалися і спостерігали, що буде далі. Літак розвернувся і знову низько пішов над дорогою. Цього разу хлопці не ховалися.
Грузовик віддалився вже більше як на кілометр. Літак стрімко наздоганяв його. Ось він раптом шугнув угору, а потім спікірував на машину. Над дорогою в ту ж мить здійнявся чорний стовп землі, огорнутий білим димом, і до хлопців долинув глухий вибух. Літак одразу набрав висоту і зник у хмарах.
Хвильку хлопці стояли в заціпенінні, а потім, не змовляючись, майнули туди, де стався вибух. Будь вони трохи старші, напевне, постереглися б це робити. Але який хлопчисько відмовить собі в тому, щоб бути першим на місці події? Тим більше, що на дорозі нікого, крім них, не було.
Миколці в черевиках бігти було легше. Вітині кирзові чоботи гупали по засохлій глині, мов дерев'яні «баби», якими забивають палі, але він старався не відставати від Миколки, біг, міцно стискуючи в руках свою торбину.
Попадання було точне. Грузовик лежав перевернутий на бік, ящики повивалювалися з нього. Кілька ящиків розбилося, і в траві валялися якісь чудні кульки, розміром трохи більші за куряче яйце. Один бік кожної з них був пофарбований у яскраво-голубий колір, інший — у яскраво-червоний; червону половину оперізувала нікельована металева дужка.
Шофер і єфрейтор були мертві. Єфрейтор випав з кабіни і горілиць лежав на дорозі, стискуючи в руці гармошку. Поряд валялися трупи двох автоматників. Третього не було видно. Мабуть, його закидало ящиками.
Тільки тепер, добігши до грузовика, хлопці зрозуміли, що поспішати не було чого.
Вітя нагнувся і підняв одну з чудних кульок. Що воно таке?..
— Мабуть, це похідні чорнильниці, — не дуже впевнено відповів Миколка. — Голуба половинка для чорнила, а червона — це кришка! Он дужка її придержує. Носи в кишені, не виллється.
— А навіщо ж їм стільки чорнильниць? — здивувався Вітя. — Тільки в одному ящику їх, мабуть, штук двісті…
— Не знаю, — признався Миколка. — Може, вони подарунки везли. Бачив, єфрейтор на гармошці грав?