Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Отець Феліціян і справді пнувся вгору. Єпископ підвищив його за заслуги. Ці заслуги полягали головним чином у доносительстві на попереднього начальника, каноніка Отто Беесса. Коли внаслідок доносів Отто Беесс потрапив у немилість, при дворі єпископа стали інакше дивитися на отця Феліціяна. Зовсім інакше. Отцеві Феліціянові здавалося, що з шанобою.
“Я пнуся вгору. Ха. Пнуся вгору.”
— Отче.
Він здригнувся, обернувся. Чернець, який настільки безшумно захопив його зненацька, не був премонстрантом, він носив білу домініканську рясу. Отець Феліціян не знав його. Це означало, що то була людина інквізитора.
- Ідіть-но собі звідси, отче. Тут вам нічого робити. Щоб вас тут і духу не було!
“Людина інквізитора, — подумав отець Феліціян, віддаляючись, наче його змило водою. — Домініканець, один з-поміж славнозвісних і всевладних “білих кардиналів”, яких так багато розплодилося. Цей голос, владний, немовби це сам єпископ… Ці очі…
Очі кольору заліза”.
Зембицький притулок Серця Ісусового був розташований поза міськими стінами, недалеко від Ткацьких воріт. Коли вони туди дісталися, був час трапези. Схудлі та вкриті загноєними виразками злидарі вставали з ліжок, брали тремтячими руками миски, мачали в них хліб, і вже розмочений пхали в беззубі роти. Тибальд Раабе кашлянув, затулив носа крагою рукавиці. Залізноокий ксьондз навіть не звернув уваги. Нужда і страждання не справляли на нього враження і вже давно перестали цікавити.
Їм довелося чекати. Дівчина, до якої вони прийшли, була зайнята на кухні притулку.
З кухні смерділо.
Перш ніж вона прийшло, минуло трохи часу.
“Ось вона яка, Еленча фон Штітенкрон, — подумав залізноокий. — Не вельми приваблива. Сутула, сіра, з тонкими губами. З водянистим поглядом. З волоссям, милосердно прикритим чепчиком і підвійкою. З колись по-модному вищипаними бровами, які вже потрохи заростають.
Еленча Штітенкрон, котра вціліла в різанині, в якій загинуло шістнадцять чоловіків. Єдина, яка вижила. Чоловіки, в тому числі озброєні солдати, дали собі перерізати горло. Сутула погануля вижила. Висновок напрошується сам. Сутула погануля — це не проста сутула погануля”.
— Шляхетна панно фон Штітенкрон…
— Не називайте мене так, будь ласка.
— Гм-м. Панно Еленчо.
“Еленча. Ім’я теж незвичайне. Рідкісне. Тибальд Раабе простежив його походження: таке ім’я мала донька Владислава, битомського князя. Дід Хартвіга Штітенкрона, який служив у би-томського князя, дав таке ім’я одній із дочок. Повстала традиція. Хартвіг охрестив свою одиначку згідно з традицією.”
Він дав поглядом знак Тибальдові Раабе. Голіард відкашлявся.
— Панянко, — серйозно промовив він. — Я попереджав вас попереднього разу. Ми повинні поставити вам кілька запитань. Які стосуються… Сціборової Вирубки.
— Я не хочу про це говорити. Не хочу пам’ятати.
— Треба, — різко (занадто різко!) сказав залізноокий.
Дівчина зіщулилася, так ніби він замахнувся на неї, пригрозив кулаком.
— Треба, — ксьондз пом’якшив тон. — Йдеться про життя або смерть. Ми повинні знати. Молодий шляхтич, який за два дні до нападу приєднався до вашого кортежу і невдовзі полишив кортеж. Чи він був серед нападників на вирубці? Панно Еленчо! Чи серед нападників був Рейнмар з Беляви?
— Молодий шляхтич, — пояснив Раабе, — якого ви знаєте як Рейнмара фон Хагенау, панянко.
— Рейнмар Хагенау… — очі Еленчі Штітенкрон розширилися. — То… це був… Рейнмар з Беляви?
— Саме він, — залізноокий стримав роздратування. — Ви впізнали його? Він був серед нападників?
— Ні! Звичайно ні…
— Чому “звичайно”?
— Бо… Бо він… — дівчина затнулася, благально подивилася на Тибальда. — Бо він би не міг… Милостивий Раабе… Про Рейнмара з Беляви… Ходять плітки… Буцімто він… скривдив… доньку пана Біберштайна… Милостивий Раабе! Це не може бути правдою!
“Захоплення, — подумав залізноокий, стримуючи гримасу. — Захоплення поганулі, яка закохана в мрію, в картинку, в строфу з “Трістана” або “Ерека”. Ще одна, замилувана цим Белявою. Ще одна до колекції. Що вони в ньому бачать? Чорта з’їсть той, хто зрозуміє жінок.”
— Отже, — перепитав він, — Рейнмара з Беляви не було серед нападників?
— Не було.
— Точно?
— Точно. Я би впізнала.
— А чи нападники були вбрані в чорні обладунки і плащі? Чи кричали: “Adsumus”, тобто: “Ми тут”?
— Ні.
— Ні?
— Ні.
Вони мовчали. Хтось із нужденних раптом почав плакати. Його заспокоювала опікунка, гладка черниця в рясі клариски. Залізноокий не повернув голови. Очей теж.