Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
За той час Марія Федорівна з одною із дівчат вибирала одяги для Мотрі.
— Чи подати французьку сукню адамашкову з кружевами, тую, останньої версальської моди, чи німецьку, золотом гаптовану, з португалом, чи польську, з контушиком голубим, горностаями обшиту, що так гарно прилягає до твого стану? Кажи!
— Подай мені, тітко, корсетку нашу українську тую білу, легеньку, що в жовтаве переливається, як доспіваючий овес, і підбери яку гарну плахту до неї та підходячий поясок. Це мені найлюбіше вбрання.
— А не буде вже зазвичайно для такого гостя? Знаєш, які тепер пишні заграничні вбрання появилися в нас. Скажуть, Кочубеєва донька звичаю не знає.
— А кого ж ми нині вітаємо, як не українського гетьмана тітко? Все в нас повинно бути українське, воно для нас найкраще.
І дійсно, годі собі було уявити Мотрю в кращому вбранню, як те, що вона одягла на себе. Замість намиста і янтару почіпила кілька шнурків великих рівних перел, а волосся закосичила свіжими блідо-жовтими трояндами. Чудово відбивали вони від її русого волосся, що вилискувалося раз відблиском сталі на дамаскенській шаблі, то знов краскою густого, з свіжої кришки витікаючого меду.
— Кращої панночки на цілій Україні нема, — шептали між собою дівчата, а Марія Федорівна прямо молилася до тої божеської краси.
— Спасибі вам, дівчата! — сказала Мотря і, ніби причарована, сиділа у своїм кріслі, як на престолі цариця, задивлена на шлях, котрим мав над'їхати гетьман.
Дівчата прибрали хату.
Нараз голосніше заграли дзвони і з валів заревіли моздірі:
— Гетьман їде!..
Марія Федорівна підійшла до вікна і відчинила його
широко. Ніби стіна розступилася, щоб показати погідне літнє полуднє, небо без хмар, верхи дерев, що стояли кругом Кочубеєвого двора, і тую доріжку, що бігла від нього до в'їздової брами, пишно прибраної у зелень і в хоругви, і свіжовимощену дорогу, що вела на просторий майдан, котрим перебігав широкий шлях.
Мотря ніби не бачила нічого й ніби не чула того гамору, що зчинився нараз кругом двора. Не бачила козаків, служби, дівчат, що перебігали крутими доріжками, зеленим великим муравником перед хатою, снувалися подвір'ям серед численних двірських і канцелярських нових будинків, з посудою, з кошами, з усякими ящиками і хоч на хвилину задержувалися в бігу, чи не побачать чого.
Та з долини вид був деревами закритий. І з горища гетьманського поїзду ще не було видно. Тільки птахи, вистрашені дзвонами й гуком моздірів, літали високо-високо, ніби Мотрині думки.
Дівчата поспішно кінчили свою роботу, заглядаючи цікаво в вікно, біля котрого стояла Марія Федорівна, вся в чорному вбранню, — одинока чорна пляма серед ріжно-барвних живих красок, що мерехтіли кругом.
"Небо, сонце, зелень, дзвони, мережива, кружева, саєти, перли, самоцвіти, а потім отеє чорне вбрання, як черниця", — думала собі Мотря, задивлена в простір.
Нараз Марія Федорівна вихилилася крізь вікно і, повертаючись до Мотрі, сказала:
— Їдуть!
Мотря ніби збудилася зі сну.
— Охочекомонний відділ, — казала тітка, — бачиш, які гарні! Один в одного, як вибрані! А напереді полковник Кожухівський, один з вірніших гетьманських людей, отой з пером на білому коні... Женуть, ніби вірли летять... Махнув пірначем, стали, аж коні на задніх ногах поприсідали... Їздці...
Мотря голову вперед подала — дивилася.
— На майдані уставилися, пускають вперед дванадцять їздців-бігунів, на гнідих скорих конях з довгими списами, — вгналися в нашу вулицю, аж земля дудонить.
Мотря з кріслом присунулася ближче вікна.
— А за ними карета. Хто ж то такий? Бачиться, Войнаровський і Орлик... Орлику, моє ж ти орлятко, надіє ти наша золота, чого ж так дуже задумався?
Мотря встала з крісла і притулилася до тітки.
— І вони вже в нашу вулицю скрутили... Боже!.. Бачиш, Мотре, бачиш дві чорні голови кінські, чотири, шість, золочений ридван, в ридвані твій батько, а біля нього він — гетьман!
Мотря подалася крізь вікно вперед.
Тітка її за стан обіймила, щоби не впала.
Тихо, лиш дзвони грають, лиш моздірі ревуть, лиш народ "слава, слава!" кричить.
— Гетьман у нашу вулицю скрутив!
Ніби причинна, з замкненими повіками Мотря назад у своє крісло паде. Уста розхиляються, груди підносяться високо, мерехтять на них перли, як на морських хвилях.
Дівчата липнуть до вікон:
— Гетьман у нашу вулицю скрутив... їде... за декілька хвилин перед брамою пристане...