Воццек & воццекургія

Історія Воццека не випадково переходить в картину раю. Але знову — який це рай? — абсурдний сон про веслярські перегони, в яких Воццек з самого початку «приречений на поразку, а може і на загибель», і котрому «як завжди» дістається вутлий і дірявий човен, а замість тренуватись у веслуванні, як інші, наш Воццек вчиться «утримуватись на поверхні і вичерпувати воду швидше, ніж вона набирається». А все ж… релігійність Тоя відкриває безперервне напруження есхатологічної перспективи, тому його світ по своїй суті такий важкий для життя, тому повинен він пройти крізь всі випробовування надчутливості, хоч усвідомлює собі, що можливо ніколи не зазнає спокою. Може тільки молитися, не очікуючи жодної відповіді, жодного знаку — це єдина втіха і єдине сповнення. Однак його молитва нагадує радше стрибок в безодню, аніж в обійми люблячого Бога.

Однак на певному рівні сенсом цієї поеми в прозі є спроба звільнення від страждань, одержимості і пам'яті — що само по собі вже становить якусь форму дії. Мала б вона бути своєрідною формою «розради», навіть якщо це розрада на мить, все ж мить ця приносить перепочинок і спокій. Ба більше — в своїй динамічній, пронизаній неспокоєм оповіді автор за всяку ціну уникає пафосу, відверто відкидає його — з цього приводу своє фундаментальне послання Воццек виголошує в напівблазенській ситуації, це звичайне п'яне белькотіння в барі. Здається, однак, що справжній зміст цього послання відкривається в інший спосіб, в тому числі самою технікою оповіді — безособовим, відчуженим переказом снів, а також досконало вибраним ритмом розповіді: велика вода з її апокаліптичним реквізитом з'являється лише далеко в другій половині «Ночі», випереджена пульсацією болісних визнань початкових фраґментів, які перетікають згодом в сомнамбулічно сповільнені снобачення, щоб далі раптово змінитися шаленою вібрацією «Приходу героїв», злегка приглушеною в «Родоводі (повторенні приходу)» — і все це разом становить геніальну підготовку до «Канону апології» і «Великої води».