Флешка-2GB
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-222-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Флешка-2GB». Краткое содержание книги:
* * *
[…] «Флешка» — найпрозоріша книжка найточнішого Іздрика. Вона є підбіркою «есеїв, шкіців та колажів Юрія Іздрика, вперше зібраних під однією обкладинкою» (сама обкладинка теж є бездоганним шкіцом і колажем того ж Іздрика).
Ця підбірка може сприйнятися як довгоочікувана сатисфакція всіма, кому Іздрик здається цікавим і симпатичним, а його проза надто складною. Всі ці тексти писані а замовлення різних видань, тому авторові йшлося передовсім про те, щоби його думки були зрозумілими.
Однак простота викладу ніяк не зашкодила тим якостям його прози, які роблять Іздрика великим письменником, — чутливій спостережливості, парадоксальному мисленню, баченню тенденцій ще у зародку, феноменальному мовотворенню. Реалізм Іздрикової літератури полягає у реалізмі мовних конструкцій. Він розуміє, що проза — це не те, про що говориться, а те, як про щось сказано. […]
Тарас Прохасько
Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий… одчиняй!
Insert:
Писати, як ви помітили, я не люблю. А ще менше люблю опрацьовувати написане. Я цього і не збираюся робити. Що то я попережив за своє життя! Зараз розкажу. Колись, як я був ще малий і ходив до школи, нас, дітей, взяли на воєнкомат перевіряти на предмет військової повинності. Нас там дуже довго бадали і мені сказали, що я льотчиком не можу бути, бо в мене щось там у носі скривлене, і як буде високо і мало повітря, то я ся вдушу. А якщо я хочу бути льотчиком, сказали, то треба робити операцію, різати ніс тощо. Льотчиком я не захотів бути, і без операції обійшлося. А ще сказали, що танкістом я теж не можу бути, бо маю дуже довгі ноги, а в танку і без мене мало місця. На операцію я знову не погодився. А для моряка-підводника в мене була занадто яскраво виражена клаустрофобія (боязнь Клауса, з іноземної); для піхотинця — заслабкі плечі; отож мене записали в автомобілісти. Тим більше, що я хотів колись бути шофером. На третьому десь так році життя, здається.
Коло того воєнкомату, вже після призначення мене автомобілістом, причепився до мене якийсь дебіл. Мудак здоровий, недорозвинутий. І хотів мене побити. Просто так. Кулаки свербіли, абощо. Але бити без причини йому, певно, не дозволяла його дебіляцька гідність, і він почав чіпатися, шукати зачіпки. Але я одвічав йому все стиха і скромно й не признавався, що не придатний у льотчики-моряки-танкісти, і він, хоч довго мене мучив, та, не знайшовши в мені жодних вад, по-дружньому стусонув у яйця і відпустив. З почуття вдячності і частково через властиве мені підлабузництво я зробив вигляд, що мені боляче, і помахав на прощання рукою. Так відбулося моє перше бойове хрещення, і з тих пір я приписаний до автомобільних військ.
А Ярема по долині ледве-ледве ходить.
Shift:
І через ті, властиво, автомобільні війська я потрапив до Чорнобиля. Зразу десь після аварії, як я втішився, що нарешті про таку визначну подію повідомляють по радіо, як дзвонять мені з воєнкомата, чи то пак із військкомату, і кажуть зайти про всяк випадок. Уточнити рік народження, абощо. Було то в суботу зранку, і я, теля дурне, пішов. А в неділю я вже був за колючим дротом у своїй автомобілістській формі (себто в однострої), і охороняло мене багато міліціонерів із собаками й автоматами. Це щоб я раптом не захворів і не відмовився виконувати свої мистецькі обов'язки. А також щоб я не тікав на ніч грати сільських бабів (пересильний пункт дислокації знаходився в селі неподалік Калуша). Ну, про бабів я вже писав (див. Undo). Треба віддати належне нашим мобілізаційним органам — все вони зробили швидко і вміло. Всіх вбрали, взули і горілку з самогонярою повідбирали. Причому без халяви: пляшки били об камінь просто в нас на очах. Тоді ще горілка була дешева, і то не шокувало. А пиво казали пити на місці. Я пива не мав, але мені трапилась чиясь плящина, бо треба було пити бігом і до решти. Таку-то я мав радість. А за кілька днів ми вже їхали автобусами в славне місто Чорнобиль. То такий був цілий кортеж — без вінків і квітів, зате з понтами, гаїшниками, швидкою тощо.
Перше дуже нюхали повітря — ніхто ж нічого не знав, а як приїхали, то боялися сідати на траву. Дали нам наметове містечко, де вже хтось жив. Ті, що жили, певно, всі повиздихали, бо застали ми в тих наметах страшний розгардіяш: постіль порозкидана, якесь взуття, чоколяда, навіть гроші. То нас дуже налякало, але якось уже було. Матраци ми собі набивали сіном, тим самим, в котре щойно впала звізда Полин. Я, як завжди, замість того, щоб на склад чи кухню, потрапив до техніки. Добре, що людей мені не дали. Бо спілкуватися не люблю, казав уже, а командувати — тим більше. То я дістав 10 пожежних машин, якихось дуже поляпаних і побитих, а одинадцята стояла трохи далі в полі геть погнута, казали, що на неї впав із неба лантух з плюмбумом. От.
Слухайте, як ми тії машини мили і ремонтували, то ціла історія. Але я вже все забув. Пам'ятаю, що на початку всі боялися до них підходити, бо радіація сильна була, а потім, вже пізніше, як ми гасали тими машинами, то я був висадив голову у вікно, і мені пілотку було здуло. А хлопці сміялися. Дуже добрі були хлопці. Таких мав добрих хлопців, що якби не вони, то й не знав би, що робити.
А ті українці на Київщині — ну їх до сраки, якісь вони гівняні.
Я вам ліпше про станцію розкажу. Там був такий всюди жовтий пластик на підлозі й здорові душові. Там цілий корпус такий був — санвузол так званий: три поверхи самі душові. І купа обмундирування — брудне здаєш, чисте береш. Потім вже було навпаки — брудне здаєш, ще брудніше береш. Потім вже всі на то забили, хто що урвав, те й мав. У нас чогось всі на дембель збирали шапки-афганки. А я нічо' 'відти не х'тів брати. Зате завше ходив у наморднику (респіратор) і ноги мастив маззю для профілактики грибкових захворювань. Чи то не там було? Забув.