Над прірвою у житі [The Catcher in the Rye - uk]

Коли гарна погода, батько з матір’ю частенько їдуть па кладовище й кладуть на могилу Аллі букетик квітів. Я теж їздив з ними разів два чи три, а потім перестав. По-перше, невелика радість бачити його на тому паршивому кладовищі. Кругом самі покійники, надгробки і т. ін. Ще коли світить сонце, то нічого, терпіти можна, але двічі — атож, двічі! — коли ми там були, раптом пускався дощ. Страх господній! Лило просто на отой його нещасний надгробок, на траву, що виросла в нього на животі… Одне слово, куди попало. І всі, хто поприїздив на кладовище, кинулися, наче оглашенні, до своїх машин. Я від люті мало не сказився. Усі вони можуть посідати в машини, ввімкнути радіо, поїхати в який-небудь затишний ресторан… Усі, крім Аллі. Це було понад мою силу. Я розумію, все це дурниці,— там, на кладовищі, лише його тіло, а душа його на небесах і т. ін. І все ж це було понад мою силу. Мені просто хотілося, щоб Аллі там не було. Ви його не знали. Бо якби знали, то зрозуміли б мене. Коли ще світить сонце, то півбіди, але сонце світить лише тоді, коли йому заманеться.

Згодом, щоб не думати про запалення легенів та смерть, я дістав свої гроші і при тьмяному світлі вуличного ліхтаря спробував їх полічити. Залишилось у мене всього три доларових банкноти, п’ять монет по двадцять п’ять центів і одна — на п’ять центів. Слухайте, відколи я втік з Пенсі, я пустив за вітром ціле багатство! І ось що я зробив потім: підійшов до самого берега й там, де ставок не замерз, почав шпурляти по воді монети. Шпурляю, а вони над водою скік, скік. Не знаю, навіщо я це робив, але робив. Мабуть, щоб забути про запалення легенів та смерть. Але ж ні, не забув.