Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Таж записка, зачерпнена певно з якоїсь руської лїтописи, подає інтересну характеристику Юрия: „був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тїшила ся спокоєм і славила ся своїм богацтвом”. Сї остатнї слова сходять ся з иньшим, пізнїйшим жерелом — житиєм Петра митрополита, Юриєвого вибранця, писаним митрополитом Кипріяном при кінцї XIV в. Оповідаючи про часи Юрия, се житиє каже: „тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волынская (так зветь ся тут взагалї держава Юрия), всякимь обиліємъ и славою преимуща, аще нынЂ по многихъ ратяхъ и не такова” 16). Очевидно, князюваннє Юрия було часами розцьвіту і сили Галицько-волинської держави, так що про упадок „блискучої” Данилової держави не було ще й мови, і територіальні страти її, про котрі будемо говорити слїдом, наступили, мабуть, уже по смерти Юрия.
Юрий полишив двох синів: Андрія і Льва, що перейняли на себе батьківщину. Першу звістку про них ми маємо в грамотї Володислава Локєтка з 27 червня І315 р. 17). Укладаючи сею грамотою союз з скандинавськими і поморськими князями против бранденбурґських маркґрафів, Локєтек ростягає його на своїх свояків — князїв польських, на угорського короля й на „своїх племенників, руських князїв” 18), що й вони будуть тримати ся сього союза. Після всього сказаного вище про відносини, які були між династиєю Льва й Локєтком, не може бути непевности, що мова тут іде про Юриєвих синів. З 9 серпня 1316 р. маємо грамоту видану вже самими Юриєвичами, що називають в нїй себе Dei gracia duces tocius terre Russie — Galicie et Lademirie, й відновляють союз з пруськими рицарями.
Судячи по лїтам Юрия й звістцї про шлюб Юриєвої доньки (про сей шлюб низше), Юриєвичі могли зістати ся по смерти батька вже дорослими і від разу сьвідомо й самостійно правити землею. Що в 1316 р. вони були такими самостійними, дїйсними правителями, се не підлягає сумнїву з огляду на те, що в тій їх грамотї нема анї натяку на якусь опіку, реґентську раду, або що небудь таке (навіть взагалї нема згадки про раду бояр, як нпр. в пізнїйших грамотах Андрія). Але як правили вони батьківськими землями — чи спільно, чи подїливши, і як саме подїлили, се дуже трудне питаннє, на котре пробовано ріжним способом відповісти 19).
Як бачимо, в грамотї 1316 р. брати виступають спільно під одним спільним титулом. Се могло б насувати гадку про нероздїльне князюваннє, хоч такі факти в нашій історії незвичайно рідкі. Потім, з 1320 р. ми маємо дві грамоти самого Андрія, видані в Володимирі, і він зве себе dux ladimirie et dominus Russie (в другій — dux ladomiriensis et dominus terre Russie), отже Галичини в титулї нема, як в грамотї братів 1316 р.; з сього б найбільше простий був вивід, що Андрій як старший дістав Волинь, а Лев — Галичину 20). Ся, як я кажу, найбільше проста і природна гадка, стрічаєть ся одначе з традицією про „Льва луцького” в ширшій русько-литовській лїтописи (XVI віка), і вона, разом з деякими другорядними обставинами, піддала гадку (досить росповсюднену в лїтературі), що Лев був князем луцьким 21). Але традиція ся, як побачимо ще низше, взагалї дуже баламутна, а такий подїл, що Луцьке князївство дістало ся одному брату, а решта Волини й цїла Галичина другому, виглядає не дуже правдоподібно. Тому таки правдоподібнїйшою зістаєть ся перша гадка.
Дві згадані грамоти — Володислава Локєтка 1315 і Андрія та Льва 1316 р. — кидають сьвітло на полїтику Юриєвих синів. Бачимо, що вони, як і їх батько, стояли з одного боку в союзї з Локєтком (котрого становище значно поправило ся, особливо від коли він здусив краківське повстаннє 1312 р.), з другого боку — з Прусією. В грамотї 1316 р. Юриєвичі згадують, що зі сторони Прусії переговори з ними вів їх свояк комтур ґравденцький ґраф Зіґегард Шварцбурґ 22), і вони постановили відновити давнїй союз своїх попередників на умовах ширше списаних в інструкціях і паперах того Зіґегарда, на котрі вони й покликують ся; в самій же грамотї вони тільки обіцюють рицарям боронити їх від Татар, скоро йно довідають ся про їх ворожі замисли 23), і „від всякого ворожого напастника”. Сей остатнїй, занадто загальний вираз будить певні підозріння, що тут щось замовчано, і що Татар, котрих напади не були так дуже страшні пруським рицарям, висунено в сїм договорі навмисно наперед. В тім часї пруські рицарі як раз вели завзяту боротьбу з Литвою і дуже правдоподібно, що властиво умова була уложена против сього „ворожого напастника”, небезпечного й для Галицько-волинської держави, та що гроза з сторони Литви змушувала галицько-волинських князїв шукати опори в союзї з ворогами її.