Фіолетова загибель
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Фіолетова загибель». Краткое содержание книги:
…Троє американських юнаків вирішили провести свою відпустку в мальовничих лісових нетрях штату Айдахо, далеко від міської метушні. Прогулюючись одного разу по лісу, вони знайшли там загадковий камінь — на їхню думку, метеорит. Почали досліджувати його. Виявилося, що на метеориті при певних умовах розвивається плісень, випари якої згубно впливають на земних тварин і людей. Один з юнаків стає жертвою необережного поводження з плісенню. Між двома іншими юнаками точиться запекла боротьба. Один вважає, що відкриття треба продати за великі гроші Пентагону, використати як зброю в майбутній війні. Другий розуміє, що смертоносна плісень може завдати людству непоправного лиха.
Що ж буде далі із згубним метеоритом? Навколо цього питання і розгортається дія повісті.
Книжка застерігає — не накликайте біди на голови людству вишукуванням нових засобів масового знищення всього живого на Землі. Зривайте підступні плани мракобісів!
Це був перший лист Джеймса Марчі до Меджі. Клайд сказав, віддаючи їй зошит з записами:
— Тут, як я бачу, немає нічого про метеорит і космічну плісень. Це особисті записи Джеймса, зроблені, мабуть, ще до того, як він знайшов чорний камінь. Але вони, видно, адресовані вам, Меджі! Може, мені й не треба було віддавати їх вам, але кому ж іще я віддам їх? Почитайте, Меджі. Все одно Джеймса вже нема… А я візьмуся за той зошит, який мене цікавить.
Так, Джеймса вже нема. А його листи до неї — є. Як усе це дивно й сумно: читати листи від людини, яка назавжди пішла… Читати листи Джеймса, про які вона не могла б і думати, коли б… Читати, хвилюючись і думаючи: він писав це тоді, коли вона майже не помічала його, — і як журно розуміти, що й тоді він був таким же хорошим і ласкавим, як і тепер, у таборі. А вона…
Меджі зітхнула і почала читати другий лист.
«На Вашій шапочці й кучерях, Меджі, я побачив сніжинки. Вони повільно опускалися вниз, немов пурхали. Вони, наче крихітні живі істоти, вибирали собі місце — на пасмах волосся, на довгих закручених віях — і розсідалися там, звісивши маленькі ніжки. Сніжинки цілували Вас, і Ви сміялися, Меджі. Вони пустотливо лоскотали Ваше обличчя, і Ви сміялися ще голосніше. Може, мої слова дуже кумедні, але мені здавалося, що так воно є й насправді, бо Ви прийшли з ласкавої казки, і навколо Вас усе чисто таке ж казкове… Ви розсміялися ще голосніше, Меджі, можливо, Вас розсмішив якийсь дотеп Фреда, і сніжинки вже не втрималися на віях, вони падали вниз одна за одною. І мені стало шкода їх: дурні, вони не розуміли, що, впавши, перетворяться на маленькі краплинки води і вже ніколи не цілуватимуть Ваших вій, бо ж тільки у сніжно-білому вбранні вони змогли доторкнутися до Вашого обличчя і затриматися на віях… Я думав про це, і мабуть, тому Фред насмішкувато сказав: «Ну чого ти, Джеймс, так втупився в Меджі? Дівчата, знаєш, не люблять, коли на них просто так дивляться, треба хоч говорити при цьому приємні речі…» Ви тоді усміхнулися, Меджі, Фред завжди вміє сказати щось веселе. А я подумав, що не зможу говорити так, як він, я просто не вмію жартувати з дівчатами. І тоді я вирішив: ніколи не скажу Вам нічого ні про милі сніжинки, ні про мої безглузді думки, бо для мене — це не жарти, а дуже серйозно, а Вам цього не треба, правда? Але ж як я заздрив Фредові, мила й усміхнена Меджі, — він завжди вміє бути цікавим і веселим, не так, як я, незграбний Коротун, який і слова не скаже до ладу…»
— Джеймс, Джеймс, але ж це неправда, — беззвучно прошепотіла Меджі. — Я б зовсім не слухала Фреда, коли б ви, милий дивак, не мовчали, а говорили те, що написали! — І тут-таки її щось боляче кольнуло: ні, Джеймс мав рацію, я ж кохала Фреда… а може, мені здавалося, що я його кохаю. Мабуть, тоді я б не прислухалася до слів Джеймса, вій мені і справді здавався кумедним, соромливим і тому незграбним…
Холодний вітер дошкуляв, Меджі щільніше загорнулася в ковдру. І хіба хтось міг подумати, що Джеймс Марчі, маленький, смішний Коротун, може так красиво й дуже серйозно писати листи дівчині, яку він покохав? «А він же й справді покохав мене», — подумала Меджі, і від цього в неї закалатало серце. Вона зітхнула знову, схиляючись над третім і останнім листом Джеймса.
«Я знав, знав, що так станеться! Він завжди був легковажний. Але я це вірив, знав, проте не вірив. А може, потай і вірив: він покине Меджі, думав я, з ким же тоді вона буде? Хіба вона коли-небудь зможе звернути увагу на такого, як я?.. І раптом — вона сама сказала мені те завітне, про що я не міг навіть мріяти! Меджі, дорога, кохана, я став зараз дуже сильним, таким сильним, що мені аж самому страшно. Я можу тепер перевернути весь світ! Мені хочеться зробити щось нечуване, і я зроблю все, щоб бути гідним кохання моєї мрії, моєї Меджі!.. Вже темно, я пишу ці рядки при світлі кишенькового ліхтарика, щоб не потурбувати Клайда. Він спокійно спить, а я — не можу!.. Сьогодні ввечері я вирішив зробити дослід. Я певен, що фіолетова плісень набуває свого задушливого запаху й убиває істоти під впливом мутації. А причиною мутації є тютюновий попіл, як це не дивно, але цілком очевидно. І я сьогодні ввечері потай насипав попіл з люльки на злам метеорита, на плісень, що рясно вкрила його. Що вийде з цього, я ще не знаю. Але щось має статися, бо на зламі чимало плісені, не так, як у моїх блюдечках. Завтра вранці я перевірю. Якщо буде так, як я гадаю, так цей експеримент присвячу Меджі. Адже це означатиму, що я зробив надзвичайне відкриття! Надзвичайне, хоч і дуже небезпечне. Слід бути виключно обережним, бо плісень, мабуть, згубно впливатиме не лише на комах і маленьких тварин, як от мишу, але й на інших, крупніших тварин, — думаю, що й на людину. Тоді я запечатаю зразки фіолетової рослини й передам їх для вивчення спеціалістам. Тільки от — кому? Треба зробити так, щоб моє відкриття послужило на користь людям. Як знати: тепер чимало хвороб лікують, наприклад, отрутою — і бджолиною, і гадючою. Може статися, що й моє відкриття допомагатиме в цьому… Ну, поки що це лише мої припущення, хоч я й певен, що міркую правильно. А головне — Меджі! Якщо мій експеримент дасть бажані наслідки, то вона побачить, що я не лише кумедний дивак, що й у мене є справжні ідеї. І тоді… Ах, як мені хочеться, щоб моє дослідження було успішним! Завтра вранці усе вирішиться. Завтра вранці…»