DUTY FREE
- Автор: Форостина Оксана
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Кальварія»
- ISBN: 978-966-663-400-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «DUTY FREE». Краткое содержание книги:
А потім вони вмирали. Приймали поразку і тихо згасали у своїх нових сім’ях, нових друзях, роботі, алкоголізмі, наркотиках. Вони думали, що живуть, частина з них — що живуть правильно, дехто навіть — що жизнь удалась. Тільки Елайджа оплакував їх, мов мертвих.
З іншими вони попрощалися вже назавжди. Помер Віля, старий фотограф, відданий чорно-білій плівці, пам’яті про андеґраунд радянських часів та Ніцше. Елайджі він колись подарував фото, де схопив їх з Вандою під час розмови у нічному клубі. Елайджа чітко пам’ятав, що того вечора довкола них була сотня людей, гриміла музика, все блимало й парувало, але на цьому фото вони вдвох були на цілком чорному тлі — немовби завислі у порожнечі, у темряві — немовби довкола них не існувало світу.
Найболючішою втратою був Дамський. Коли вони бачилися востаннє перед Елайджиним від’їздом, Дамський був щасливий. З гордістю йшов поруч зі схожою на жирафу донькою-підлітком, яка вже майже наздогнала його двометровий зріст. Вони жили тільки вдвох. Дамський готувався до виставки.
Потім Елайджа поїхав, а оскільки Дамський не мав удома телефона і навряд чи знав про існування електронної пошти, вони не спілкувалися.
Дружина Дамського вдруге вийшла заміж в Італії. Через деякий час вона вирішила забрати доньку до себе.
Дамський закрився вдома і довго пив. Доки не помер.
Тоді, влітку 2008, Елайджа залишався у Львові майже тиждень. Відчитав належні за контрактом семінари. Майже до всіх устиг у гості. В один із останніх вечорів він сидів на кухні у Феї, яку з часів історії зі спритним студентом Сашком, коли вона написала йому, що «цей світ западає у темряву», почав подумки називати «Сумна Фея».
Сумна Фея виливала Елайджі душу. Точніше не так: Сумна Фея була надто мудрою, щоби виливати душу. Вона, сьорбаючи коньяк, артикулювала проблему. Проблема Сумної Феї полягала у тому, що усі її бойфренди були надзвичайно успішні. Після того, як розлучалися із Сумною Феєю.
— Єсть така професія — звьозди зажигать, — жартувала Сумна Фея.
Серед звьозд, які вдалося запалити Феї, були, зокрема, два інвестиційні банкіри, один з яких перший мільйон заробив уже у віці 30 (Фею він зустрів у 25), власник модних барів, народний депутат України, помічник народного депутата України (Сашко), кілька телезірок національного масштабу та кілька авторів бестселерів.
Сумну Феєю можна було би вважати жінкою, яка закохується тільки в успішних чоловіків, якби вищезгадані герої на момент зустрічі з нею не були студентами, офіціантами, волонтерами, невизнаними ґеніями, а декотрі — просто лузерами. Навіть ті, з якими стосунки починалися і закінчувалися легким фліртом, отримували від Феї астральний чек, який потім матеріалізувався в успіх — нову роботу, прибутковий бізнес, міцну сім’ю, популярність. Дехто навіть починав краще виглядати. «Якби їх колись разом зібрати, ото була би зустріч alumni, Гарвард би здригнувся від такої членомірки», — Фея перекладала цю ситуацію Елайджевою мовою. Усі ці ніштяки з небес надходили, щоправда, тільки до тих, у кого Сумна Фея справді закохувалася, бодай на кілька хвилин.
Сумна Фея та Елайджа були схожі. Сумна Фея бачила на рекламних щитах та обкладинках журналів своїх колишніх коханців, підсвічених золотим сяйвом її любові. Та йшла далі, оточена свіжою прохолодою самотності. Їй було нескладно тримати в секреті свій магічний дар: усі давно звикли, що вона Фея, а робити людей успішними — її професія. Елайджа робив успішними безнадійні бізнеси, але ніхто не вважав його блискучим, усі просто були ним задоволені, й він серйозно думав про те, що найщасливіші люди — це ті, хто витягає кроликів із капелюхів.
— Знаєш, переїду я в Київ... — Сумна Фея випустила дим у світильник.
— Ти не любиш Київ, — нагадав Елайджа.
— Ніхто не любить Київ, якщо жити в хрущовці на Виноградарі.
— Невже тобі цього всього не бракуватиме? Помешкання цього, центру, людей…
— Елайджо, люди, про яких ти говориш, майже всі вже в Києві! Ті, хто лишилися, знайшли кожен свою нішу і живуть собі чудесно. Ми тут більше не потрібні одні одному, ми більше не віримо один в одного. Ти, Іллюшенька, приїхав і поїхав, а ми тут всі до дідька один одному набридли. Нелегко чи не кожного дня бачити людей, які були свідками твоїх непересічних задатків та фантастичних перспектив, щось там їм розповідати про нові проекти або про те, що тепер для тебе найголовніша радість — сім’я і діти.
— Ну, може, для них це справді найголовніша радість.
— Угу, звичайно, інших же нема все одно. А от ти шукаєш приводу сюди приїхати, я так бачу.