Світанок

— Якщо що?

— А якщо це не гра в «або пан, або пропав»? А якщо це не «все або нічого»? А якщо б ти послухалася Карлайла, як хороша дівчинка, і зберегла собі життя?

— Я не…

— Я ще не закінчив. Отож ти збережеш собі життя. А далі зробиш іще одну спробу. Одна не спрацювала. Спробуй удруге.

Вона насупилася. Підняла руку й торкнулася місця в мене на чолі, де зросталися брови. Хвильку пальці її розгладжували моє чоло, наче вона хотіла збагнути слова.

— Я не розумію… Що ти маєш на увазі — спробуй іще раз? Ти гадаєш, що Едвард дозволить мені…? Та й яка різниця? Я певна, що й інша дитина…

— Так, — рявкнув я. — Інша його дитина буде такою ж самою. На її виснаженому обличчі збентеження зросло ще.

— Що?

Але я більше не міг говорити. Не було сенсу. Мені ніколи не врятувати її від самої себе. Мені це ще ні разу не вдавалося.

А далі вона моргнула — і я був певен, що вона все втямила.

— О… Фу… Будь ласка, Джейкобе. Ти гадаєш, я здатна вбити власну дитину й замінити її кимсь іншим? Зробити штучне запліднення? — вона була люта до сказу. — З якого б дива мені хотіти дитину від чужинця? Гадаєш, це просто не має значення? Аби дитина?

— Я не це мав на увазі, — пробурмотів я. — Не від чужинця.

Вона нахилилася вперед.

— То що ж ти мав на увазі?

— Нічого. Я мовчу. Все як завжди.

— Звідки ти цього нахапався?

— Белло, забудь.

Вона підозріло примружилася.

— Це він тебе підговорив?

Я повагався, здивований, що вона так швидко доскочила самої суті.

— Ні.

— Авжеж, це він, визнай.

— Ні, не зовсім. Він нічого не казав про штучне… це саме.

Вираз її обличчя пом’якшився, а тоді вона знову відкинулася на подушки, цілком виснажена. Коли вона заговорила, то гляділа вбік, наче балакала зовсім не до мене.

— Він ладен на все для мене. Я завдаю йому такого болю!.. Але що ж він собі думає? Що я проміняю мого, — рука її погладила живіт, — на чужинця, на… — вона проковтнула останнє слово. На очах її виступили сльози.

— Тобі не слід завдавати йому болю, — прошепотів я. Вуста мої палали, коли я просив за нього, проте я знав: це, либонь, єдине, що можу сказати, аби врятувати їй життя. Хоч і ця ставка — один до тисячі. — Белло, ти знову можеш зробити його щасливим. І ще мені здається, що він просто втрачає голову. Правда.

Схоже, вона не слухала; пальці її малювали маленькі кілечка на потовченому животі, а сама вона закусила губу. Довший час ми сиділи мовчки. Цікаво, як далеко Каллени? Чи підслуховують вони, як незграбно я намагаюся привести її до тями?

— Не від чужинця? — пробурмотіла вона наче до себе. Я здригнувся. — А що саме Едвард просив тебе переказати? — спитала вона тихо.

— Нічого. Він просто сподівався, що ти мене вислухаєш.

— Я не про те. Я про другу спробу. Що це?

Погляд її зупинився на моїх очах, і я відразу збагнув, що вибовкав забагато.

— Нічого.