Самотній вовк
- Автор: Дрозд Володимир
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Фоліо»
- ISBN: 978-966-03-3886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Самотній вовк». Краткое содержание книги:
Машина подерлася по бруківці на пагорб. Ліс тут не той, що в місті, тут він і досі пишався повним осіннім вбранням, од багатства кольорів аж паморочилося в голові. Схили, густо порослі молодими ясенами й ліщиною, шпилі по той бік урвиська, гора Хоревиця з дубовими гаями і десь там, на обрії, дорогожицькі ліси — усе аж пашіло барвами найніжніших тонів від зеленого до жовто-багряного.
— Тобі сняться кольорові сни? — запитала Віка, коли ми залишили машину обіч дороги й побрели по галявині, що сповзала в урвище.
— Ні.
— Мені теж раніше не снилися, тепер сняться. Але про це не розкажеш. Прокидаєшся з жалем, аж плакати хочеться, і все навколо видається таким сірим. У снах кольори напродив чисті, первісні. А тобі які сни сняться, звичайні?
Мене сколотнуло. Я набрав повні груди густого лісового повітря і ворухнув щелепою:
— Мені сняться чорні сни.
Ліс був мішаний, справдешній поліський ліс, тільки не дуже густий. Але глибше, у видолку, дерева юрмилися тісніше, навіть за десяток кроків годі було щось побачити, чорнота вкрадливо повзла по крутосхилу. Таємнича густизна попереду, ранні присмерки, гнилуватий дух прілого листу, мерхлої деревини, вогкої землі — усе кликало до себе, У первісний морок хащ, обіцяючи солодке забуття після виснажливих людських пристрастей, після смішних людських умовностей, довгочасний спочинок у затишному лігвищі. Я бездумно пішов по жовтогрудій цілині, що м’яко, поступливо вгиналася під ногами, і все прискорював ходу, ніби котився униз, у темну прірву яруги, щаслива легкість сповивала тіло, що робилося пружним та…
— Андрі-ію!
Я почув людський голос, мимохіть озирнувся і зупинився, ніби шлях мені перетяло линвою.
Галявина скидалася на старовинний собор з високим тьмаво-синім склепінням і рожевими спалахами вітражів — сонце опускалося за ліс. Під золотим вівтарем живого собору світилася осяяна вечірнім сонцем Вікторія з широкими, наче у софіївської Оранти, очима на блідому лиці. І я раптом відчув, що міг би полюбити її, коли б не чорнота, що насуває з лісової гущавини і вже клубочіє в мені важкими, зажерливими хвилями. Я ступив крок до Віки і несподівано побіг, тікаючи від лісу, що гнався за мною, хапав за плечі обшмугляним гіллям. Біля дівчини ноги мої підігнулися, я обійняв її коліна і видихнув глибокий, правдивий біль:
— Врятуй мене…
— Од кого, Андрію? — запитала здивована Віка нарочито голосно.
Я зобразив на сполотнілому обличчі сміх:
— Блискуче зіграна сцена, правда? Ти стояла тут, як богиня…
Глава десята
Ми тікали од лісу, а він наступав нам на п’яти. Моя тривога передалася Вікторії, вона вичавлювала з мотора все, що могла. Машина мчала, наче гнана страхом лошиця в степу, і ліхтарі, вікна, контури будинків, навіть дерева видовжувалися, набирали нових, несподіваних форм, і тільки перед червоними очима світлофорів на коротку хвилю ставали собою, але вже не вірилося в їхні справжні форми, бо свідомість звикала до єдиної реальності — реальності руху. Я ще ніколи не їздив по місту з такою швидкістю і ціпенів, ухопившись обіруч за спинку переднього сидіння та широко розставивши ноги, аби на крутих поворотах уберегти рівновагу. Перехожі кидалися од нас на тротуари, а стрічні машини наполохано блимали фарами. Не доїжджаючи до своєї вулички, Віка різко натисла на гальма (машина стрибнула вперед, але якір гальм притис її до асфальту, що пронизливо вискнув під колесами).
— Не розумію, що зі мною діється! Таке відчуття, ніби мене довго-довго кушкали і раптом виставили на протяг. У тобі є якась чорна сила, я тікаю од неї — і не можу втекти, це наче в страшному сні, коли ані ноги, ані душа не слухаються тебе.
— А може, я продався дияволові і він тобою верховодить — задля мене? — Я холодно засміявся. — У мене був товариш, якому верзлася всіляка чортівня. Якось ми вийшли з ним із ресторану, і він сказав: «Андрію, зараз я підпишу контракт із чортом». Вийшов на перехрестя вулиці, бо йому ще бабця казала, що чорти очікують своїх жертв на роздоріжжях, і гукнув: «Гей, чорте, якщо ти єсть, з’явись, поторгуємось!» Тої ж хвилини біля нього зупинилася чорна, з кубиками на дверцях «Волга». Відчинилися дверцята, і шофер гаркнув: «Я на замовлення! У мене таких — знаєш скільки! Займай чергу!..» І поїхав. Товариш мій був певен, що то — сам чорт…