Білий Бім Чорне вухо

Коли Бім підходив до міста, ноги майже не слухалися його. Адже він знову ж був голодний. Та й що можна було з'їсти біля шосе? Нічого. Хіба що викинуте лушпиння з кавуна, але це — не їжа, а лише видимість. Такому собаці треба м'ясо, добрий куліш, борщ із хлібом (якщо лишається від столу), одне слово, все, що їсть звичайна людина. А Бім прожив майже два тижні надголодь. При його хворих грудях, розбитих чоботом, таке голодування — повільна загибель. А якщо до цього додати, що в боротьбі з вовчицею він дуже забив розчавлену стрілкою задню лапу й шкандибав на трьох ногах, то можна собі уявити, який вигляд мав Бім, коли він входив у своє рідне місто.

Та світ не без добрих людей. На самісінькій околиці він зупинився біля невеличкої хатинки з одними дверима й одним віконцем. Навкруг хатини лежали купи цегли, каміння, кам'яних плит, дощок, колод, заліза та всякої всячини, а поруч, з другого боку, стояла половина нового величезного будинку, але без вікон і дверей і без даху. Вітер гуляв у провалах вікон, шипів по ярусах каміння та цегли, співав у штабелях дощок і завивав у верхотурі будівельного крана — і скрізь у нього різний голос. У такій картині нічого дивного для Біма не було (скрізь будували й будували без краю), а правду кажучи, він не раз звертався за час мандрів до будівельників з проханням: «Дайте, люди добрі, попоїсти». Ті розуміли його мову — підгодовували. Якось жартун з їхньої компанії в обідню перерву вилив у консервну бляшанку ложку горілки й запропонував Бімові:

— Ану, хильни-но, песику, за здоров'я тих, хто тут не краде.

Бім образився й одвернувся.

— От бач! — вигукнув жартун. — Нема за кого тобі пити, розумнику. Це справді так.

Усі довкола страшенно сміялися і називали жартуна-хлопця Шурком. Зате той самий Шурко відчикрижив ножем шматок ковбаси — справжньої, магазинної, а не із смітника! — й поклав перед Бімом:

— За правду тобі, Чорне вухо. Візьми, мудрецю.

І знову сміялися люди в замащених комбінезонах. А Шурко додав, очевидно, щось найсмішніше:

— А то, брат, за цю ніч знову дошки всохли на одну третину.

І ще сміялися, хоч хлопець той і не всміхнувся.

Бім зрозумів Шуркові слова по-своєму: по-перше, горілка собаці — погано, а якщо ти її не п'єш, то тобі дадуть ковбаси; по-друге, усі ці хлопці, що пахнуть цеглою, дошками, цементом, — хороші. Бімові так і здалося, ніби Шурко саме про це й говорив весь час.

Згадавши таке, підтверджене знайомими з минулого запахами, тобто за правом пам'яті, Бім, украй знесилений, приліг біля дверей тієї маленької хатки, біля сторожки.

Було ще зовсім рано. Окрім вітру, навкруг нікого не було. Через якийсь час у сторожці хтось кашлянув і забурмотів сам до себе. Бім трохи підвівся й, знов-таки за тим самим правом, подряпався в двері. Воші відчинилися, звичайно, як і завжди. На порозі з'явився чоловік з бородою, одне вухо шапки опущене вниз, друге стирчить догори, плащ туго натягнутий на кожуха: особа, що вселяла Бімові цілковите довір'я.