Якщо на землі є пекло…

Після вечірнього апелю, коли блоковий Картяр дав команду «приготуватися до відбою», в'язні другого блоку стрімголов кинулися в барак, щоб якнайшвидше зайняти місце на нарах і після тяжкого дня страждань і мук поринути в забуття. В такі хвилини в бараці здіймався шарварок, давка і штовханина. Хто спішив на нари, хто мчав до нужника, хто розшукував земляків або знайомих, а дехто намагався у когось щось за щось виміняти або виклянчити. У такому сум'ятті нерідко збивали з ніг і затоптували якого-небудь виснаженого, опухлого від голоду бранця. Цього разу теж збили одного з ніг, і Володя кинувся йому на допомогу. Підняв потерпілого, здивувавшись: той був легесенький, мов пір'їнка, живий скелет, обтягнутий шкірою. Одночасно Володя підхопив і якийсь металевий блискучий предмет, що випорснув з-за пазухи в'язня.

— Віддай! — істерично заверещав нещасний і зразу ж заридав, як скривджена дитина.

Це був «мусульманин» з тих безнадійно виснажених, які вже ледве трималися на ногах. Такі в'язні зовсім беззахисні, ледь що — і вже починають, як малі діти, плакати. У таборі, де панували звірячі закони, таких кривдили, хто хотів. Фашистські садисти завжди збиткувалися з «мусульманів», пристрілювали їх. Хлопці ставилися до нещасних з глибоким співчуттям, а при нагоді й допомагали їм. Якось один з «мусульманів», порпаючись на смітнику, знайшов шматок гнилої брукви і почав її гризти. До нього підскочив сильніший в'язень і, як хижак, вирвав у нього із зубів знахідку, та ще й стусонув «мусульманина», знаючи, що у того не вистачить сили чинити опір. Упавши на землю, нещасний гірко заридав, Володя з Жорою кинулися до мародера, відняли брукву й повернули її «мусульманину». А потім принесли йому шматок хліба.