Шляхи свободи. Відстрочення

Його сусід дивився на нього: він вважає мене диваком, бо я розмовляю сам із собою; це був парубійко років двадцяти, хирлявий недоросток із дівочою шкірою, він сидів із гарним чорнявим чолов'ягою, в якого був переламаний ніс, волосся у вухах і витатуюваний якір на лівому передпліччі. Здоровань Луї зрозумів, що вони балакають місцевою говіркою про нього. Він усміхнувся їм і погукав офіціянта.

— Ще шклянку того ж самого, хлопче. І якщо в тебе є більші шклянки, то не соромся, неси їх сюди.

Офіціянт і з місця не зрушив. Він нічого не казав і дивився на нього так, мовби й не бачив. Здоровань Луї дістав гаманця і поклав його на стіл.

— Що з тобою, хлопчино? Думаєш, не зможу заплатити? Ось глянь!

Він дістав три купюри по тисячі франків і помахав ними офіціянтові перед носом.

— Ну, то що скажеш? Ану неси хутчій ще одну шклянку твого пійла.

Він поклав гаманця до кишені й помітив, що кучерявий парубійко ґречно всміхається до нього.

— Все клас? — поспитався парубійко.

— Га?

— Все гаразд?

— Все гаразд, — відказав Здоровань Луї. — Шукаю свого мурина.

— Ви нетутешній?

— Ні, — усміхаючись, відказав Здоровань Луї. — Нетутешній. Хочеш хильнути чарчину? Я пригощаю.

— Гріх відмовлятися, — сказав кучерявчик. — Можна, я гукну свого друзяку?

Він сказав своєму приятелеві декілька слів тією говіркою. Той усміхнувся і мовчки підвівся. Вони сіли навпроти Здорованя Луї. Од малого тхнуло парфумами.

— Від тебе смердить повією, — сказав Здоровань Луї.