Господиня

Я мовчки дивилася, насторожена його невимушеним, грайливим тоном.

— Чому ви так із нею розмовляєте? — запитав Джаред.

— Я ріс у ввічливіші часи, дитинко. Так уже мене виховали, — Джеб легенько поплескав Джареда по плечу. — Послухай, ти цілу ніч не спав. Давай я тебе підміню. Піди трохи відпочинь.

Джаред уже збирався заперечити, але потім зиркнув на мене — і його обличчя посуворішало.

— Як скажете, Джебе. І… я не хочу брати відповідальність за цю істоту. Убийте її, якщо так буде краще.

Я здригнулася.

Джаред відразливо скривився, а потім різко розвернувся і пішов навздогін решті. Джеб проводжав його поглядом. Користуючись моментом, я залізла назад у свою нору.

Я чула, як Джеб повільно опустився на землю поруч з отвором. Він позіхнув і потягнувся, хруснувши суглобами. За кілька хвилин почулося тихе насвистування. Якась весела мелодія.

Обійнявши руками коліна, я постаралася втиснутись у найдальшу нішу моєї маленької камери. По спині пішли дрижаки. Руки тремтіли, і, незважаючи на задушливу спеку, стукотіли зуби.

— Чому б ото не лягти і не поспати? — звернувся Джеб чи то до мене, чи то до самого себе, не знаю. — Завтра буде важкий день.

За деякий час — хвилин тридцять, може, — я заспокоїлася. Тіло було цілком виснажене. Я вирішила скористатися з Джебової поради. І хоч долівка здалася мені ще твердішою, за лічені секунди я відключилася.

Мене збудив запах їжі. Цього разу, розплющивши очі, я відчула тривогу й розгубленість. Від інстинктивного страху руки мої затремтіли ще до того, як я повністю прокинулася.

На долівці біля мене стояла та ж сама таця з тим самим меню. Джеб був у мене і на очах, і на слуху. Він боком сидів просто навпроти печери і, тихенько насвистуючи, роздивлявся довгий круглий коридор.

Керуючись несамовитою спрагою, я сіла навколішки й схопила відкорковану пляшку з водою.

— Доброго ранку, — промовив Джеб, киваючи до мене.

Я так і завмерла — з рукою, простягнутою до води, аж поки Джеб не відвернувся і знову не почав насвистувати.

Лише зараз, коли перша смертельна спрага втамувалася, я відчула у води дивний, ядучий присмак. Той самий, що висів у повітрі, лише трохи сильніший. Здавалося, він назавжди прилип мені до горла.

Я швидко поїла, цього разу приберігши суп наостанок. Сьогодні шлунок прийняв їжу краще і майже не бурчав.

Тепер, коли тіло задовольнило свої першочергові запити, з’явилися інші потреби. Я оглянула темну тісну нору. Вибір у мене був небагатий. Проте я ледве могла стримати страх на саму думку про те, що доведеться забалакати до дивакуватого, хоч і привітного Джеба і про щось його просити.

Я сиділа, розхитуючись уперед-назад, і вагалася. Боліли стегна, вивернуті під кулясту форму печери.

— Гм, — промовив Джеб.

Він знову поглянув на мене, і на тлі білої бороди обличчя його здалося темнішим, ніж зазвичай.