Історія Юхима [calibre 3.6.0]

– Ти не справжня. Ти мені лише снишся, – мовив я голосно.

– Що ти таке кажеш? Я кохаю тебе! Кохаю!

– Тебе не існує. Це лише сон. Мені час прокидатися.

Пенелопа підійшла ближче і ніжно мене поцілувала. Лише зараз я збагнув, яка довга-предовга ілюзія була навкруги. Я вірив, ніби це дійсність, а замість цього був занурений у химери минулого. Поцілунок, здавався справжнім, а проте зараз не залишалося жодного сумніву, що я перебував у магічному театрі. Треба дограти роль до кінця, навіть, якщо вона не справжня.

– Візьми мене. Я твоя.

Несподівано образ змінився. Її обличчя стало більш виразнішим та реальнішим, ніж здавалося раніше. Але блакитні очі все так само таїли у собі небезпечні хитрі вогники, які ховали у собі незбагнену таємницю.

– Візьми мене! – повторила вона.

Я ще раз глянув на її загадкову красу і збагнув, що ладен забути на час про ілюзії. До біса все. Навіть уві сні можна отримати насолоду перш, ніж пролунає дзвінок будильника. Проте, я змінив думку.

– Прощавай. Дякую, що мені снилася так довго, але мені пора у реальний світ. Досить цих мрій.

Навколишня дійсність заколисалася перед очима, усе стало темним, а речі втратили свою сутність. Зник час і простір, зник я сам. Зникло усе. Навіть свідомість.

Розділ XIII

Пробудження

1

Крізь пітьму щось намагалося пробитися, я відчував ледь чутний дотик, а потім шум, що розповсюджувався навколо мене. Уся темна маса Всесвіту заколихалася перед очима, наче хвилі під час вітру на морі. Я відчув чи то потужний землетрус чи іншу вібрацію, а також певний звук, що лунав десь далеко в іншому вимірі, намагаючись достукатися до моєї свідомості. Все ще перебуваючи на межі між сном та реальністю, я не визначився куди мені рухатися далі. Проте, я дуже чудово розумів, що час покінчити з ілюзіями назавжди.

Вже повертаючись до дійсності, я почав розуміти, що хтось мене штовхає у плече, намагаючись розбудити. А ще до мого слуху лунали знайомі слова, значення яких я ще не встиг розібрати.

– Прокидайся, чуваче! Юхиме!

Нарешті я зумів розплющити очі і подивитися на цей світ – реальний світ після довготривалого перегляду химерних сновидінь, наче безконечного серіалу, – який напрочуд здавався яскравим, різнобарвним та неочікуваним. Спочатку усі об’єкти на яких я фокусував свій зір перебували, як у димці, нечіткі, розпливчаті, окутані містичним туманом минулого. Та потім до мене почав повертатися звичний зір, коли я зумів розгледіти стурбоване обличчя Гавра, що стояв у кімнаті і кліпав очима.

– Чуваче, ми думали, ти тіпа в зимню сплячку впав, як ведмеді, – поділився він своїми далеко не веселими враженнями.

Хто це – «ми думали», я так відразу і не зрозумів. Та, коли інша людина, що стояла біля вхідних дверей наблизилася до мене, то я впізнав Максима.