Вибрані твори

— Я знаю народ і вмію з ним поводитись, — говорив він. — Мене народ любить. Досить мені тільки пальцем ворухнути, і для мене народ зробить все, що захочу.

І все це, майте на увазі, говорилося з розумною, лагідною усмішкою. Він разів з двадцять повторив: «ми, дворяни», «я, як дворянин»; очевидно, вже не пам’ятав, що дід наш був мужик, а батько — солдат. Навіть наше прізвище Чимша-Гімалайський, по суті, безглузде, здавалось йому тепер звучним, знатним і дуже приємним.

Але справа не в ньому, а в мені самому. Я хочу вам розповісти, яка зміна сталася в мені за ці кілька годин, поки я був у його садибі. Ввечері, коли ми пили чай, куховарка подала на стіл повну тарілку агрусу. Це був не купований, а свій, власний агрус, зібраний вперше з того часу, як були посаджені кущі. Миколай Іванович засміявся і хвилинку дивився на агрус мовчки, із слізьми, — він не міг говорити від хвилювання, — потім поклав у рот одну ягоду, подивився на мене з торжеством дитини, яка нарешті дістала свою любиму іграшку, і сказав:

— Як смачно!

І він жадібно їв і все повторював:

— Ах, як смачно! Ти покуштуй!

Ягоди були жорсткі і кислі, але, як сказав Пушкін, «дорожчий істини низької нас окриляючий обман». Я бачив щасливу людину, заповітна мрія якої здійснилась так очевидно, яка досягла мети в житті, дістала, чого хотіла, яка була задоволена своєю долею, самою собою. До моїх думок про людське щастя завжди чомусь примішувалось щось сумне, а тепер, бачачи щасливу людину, я відчув тяжке почуття, майже відчай. Особливо важко було вночі. Мені постелили в кімнаті поряд з братовою спальнею, і мені було чути, як він не спав, і як вставав, і підходив до тарілки з агрусом, і брав по ягідці. Я думав собі: як, по суті, багато задоволених, щасливих людей! Яка це гнітюча сила! Ви гляньте на це життя: нахабство і неробство сильних, неуцтво і скотоподібність кволих, кругом бідність неможлива, тіснота, виродження, пияцтво, лицемірство, брехня… А проте в усіх будинках і на вулицях тиша, спокій; з п’ятдесяти тисяч, що живуть у місті, жодного, хто б скрикнув, обурився вголос. Ми бачимо тих, які ходять на базар по провізію, вдень їдять, вночі сплять, які мелють свою нісенітницю, одружуються, старіють, благодушно тягнуть на кладовище своїх покійників; але ми не бачимо і не чуємо тих, які страждають, і того страшного в житті, що відбувається десь за кулісами. Все тихо, спокійно, і протестує сама лише німа статистика: стільки-то збожеволіло, стільки-то відер випито, стільки-то дітей загинуло від недоїдання… І такий лад, мабуть, потрібен; мабуть, щасливий почуває себе добре тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки, і без цього мовчання щастя було б неможливе. Це загальний гіпноз. Треба, щоб за дверима кожної вдоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні, що, який би він не був щасливий, життя рано чи пізно покапає йому свої пазури, скоїться лихо — хвороба, бідність, втрати, — і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших. Але людини з молоточком нема, щасливий живе собі, і дрібні житейські турботи хвилюють його злегенька, як вітер осику, — і все гаразд.