Сонце і місяць, сніг і лід

— Хто це? — її голос нагадував шум вітру у сухих галузках.

Від усіх трьох бабусь віяло теплом і добротою. Відчуваючи це, дівчина поставила кошик з вовною на стіл.

— Я та, котра зараз могла би бути з принцом, який жив у палаці із льоду… — пояснила вона. — Я шукаю палац, що знаходиться на сході від сонця і на заході місяця. Може, знаєте, як туди дістатися?

— Мій Ейрік був принцом, — сказала стара жінка і продовжила прясти. — Це було так давно, що я вже навіть не пам’ятаю. Я лежала поруч із ним кожної ночі, але не мала змоги його побачити — ледь не вмерла з цікавості.

— Так, тітонько, зі мною теж таке трапилося, — сказала дівчина.

— Як і з нами всіма, — зауважила друга стара.

— Тітонько? — найстарша схилила на бік голову і понюхала повітря. Вперше за весь час дівчина помітила, що стара сліпа. — Так, гадаю, я тепер стала тітонькою. Колись я була принцесою, і в мого батька були кораблі по всьому світу. Мої брати билися із скрейлінгами[8] на заході, з драконами на сході, з тролями на півночі, і з темними людьми на півдні. Однак вони ніколи не дісталися до замку на сході від сонця і на заході від місяця. Я також не дійшла, бо не була достатньо сильною, щоб піти далі, ніж ця хатина.

— Мені шкода… Ваша Величносте, — затинаючись, сказала дівчина.

— «Тітонько», дитино. Бо тепер — це все, що від мене залишилося: стара сліпа жінка, яка пряде свою долю крізь роки, — вона похитала головою і одна з її грубих кіс із легеньким дзвінким відгомоном вдарилася об ніжку крісла. — Минулого разу, коли у нашій хатині гостювала молода дівчина, вона також кликала мене тітонькою, — стара зітхнула. — Чи не могла б ти допомогти мені прясти цю тонку білу пряжу, доки інші приготують вечерю? А вранці ми спробуємо тобі допомогти.