Барва чарів

На зменшеному обрії з’явилась якась біла лінія, а чарівнику видалось, що він чує далекий рик.

— Що буває, коли корабель падає в Закрайспад? — спитав Двоквіт.

— Хтозна.

— Що ж, у такому разі, можливо, ми просто пропливемо крізь космос і опинимося в іншому світі. — Очі чоловічка дивились у далечінь. — Мені б це сподобалось, — мовив він.

Буйвітер пирхнув.

Небом здійнялося сонце, набагато більше так близько до Краю. Вони стояли спинами до щогли, задумавшись кожен про своє. Час від часу хтось із них брав відро і трохи вичерпував воду, без жодної логічної причини.

Море навколо нібито заповнювалося. Буйвітер зауважив поряд декілька стовбурів дерев, а відразу під поверхнею води купу різноманітних рибин. Течія, мабуть, повна їжі, змитої з континентів біля Центру. Він задумався, що б то було за життя: постійно пливти, аби залишатися на місці. Доволі схоже на його життя, вирішив. Помітив невелику зелену жабку, котра відчайдушно гребла посеред нездоланної течії. На подив Двоквіта, він знайшов весло й обережно простягнув його маленькій земноводній, котра вдячно за нього вчепилася. За мить із води з’явилася пара щелеп і безсило клацнула там, де щойно плила жабка.

Вона подивилася на Буйвітра з човника його рук, а тоді вкусила за великий палець. Двоквіт загиготів. Буйвітер заховав жабу до кишені і вдав, що нічого не чув.

— Дуже людяно, але навіщо? — мовив Двоквіт. — За годину це не матиме значення.

— Бо так, — невпевнено відповів Буйвітер і трохи почерпав. Вода вже струменіла, а течія була такою сильною, що скрізь навколо них утворювались і заламувалися хвилі. Усе це здавалося неприродно теплим. На морі стояла гаряча золота імла.

Гул погучнішав. Із води за кілька сотень кроків від них виринув кальмар, більший за будь-що бачене коли-небудь Буйвітром, і, шалено побивши мацаками, зник. Ще щось велетенське і, на щастя, нерозпізнаване, завивало в тумані. Ціла ескадрилья летючих риб злетіла у хмарі райдужних крапель і здійнялася на кільканадцять п’ядей, після чого впала назад і її зніс вир.

Світ закінчувався. Буйвітер кинув відро й учепився за щоглу, бо до них наближався гуркітливий, остаточний кінець усього.

— Я мушу це побачити, — сказав Двоквіт, напівпадаючи й напівпірнаючи до носа човна.

Щось тверде й непохитне вдарилось об корпус, котрий повернувся на дев’яносто градусів і навалився боком на невидиму перешкоду. Тоді раптом зупинився і хвиля холодної морської піни каскадом перевалилася через палубу, тож на якісь секунди Буйвітер опинився під декількома футами зеленого окропу. Він закричав, а тоді підводний світ забарвився у глибокий гулкий пурпур затьмарюваної тями, бо саме десь цієї миті Буйвітер почав тонути.

Він очуняв із ротом, повним пекучої рідини, а коли спробував ковтнути, вогненний біль у горлі сіпнув його до повної притомності. Дошки човна втискалися йому у спину, а Двоквіт дивився на нього згори із виразом глибокого занепокоєння. Буйвітер застогнав і сів.