Італійські черевики
- Автор: Манкелль Хеннинг
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6502-5
- Переводчик: Ганна Мамчур
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Італійські черевики». Краткое содержание книги:
Так починається історія про Фредріка та Гаррієт. Колись давно вони були безтямно закохані. А тепер Фредрік живе на невеликому острові на краю архіпелагу в оточенні тиші, пса, кота й мурашника у вітальні. Страшна таємниця, фатальна помилка перетворила його на відлюдкуватого самітника. Важко хвора Гаррієт вимагає, щоб Фредрік виконав дану їй колись обіцянку. Вони вирушають у спільну, подекуди приголомшливу подорож, у якій їм судилося зустріти чимало загадкових людей, які ховаються під поверхнею спокійної шведської реальності.
У романі «Італійські черевики» Геннінґа Манкелля смерть і біль тісно переплітаються з радістю й любов’ю до життя.
Від спогаду по тілу пробіг дріж, але це не значить, що я припинив щоранку прорубувати мою ополонку. За кілька днів я збагнув, що не відчував такої, як раніше, потреби в ранкових купаннях. Після зустрічі з Гаррієт і Луїз у мене вже не було такої необхідності в холоді. Мої ранкові пірнання ставали дедалі коротшими.
Того ж вечора я написав листа й до Луїз. У старій енциклопедії серії «Uggle» від 1909 року я прочитав про Караваджіо. Я почав листа цитатою з енциклопедії: «Його сильний, хоча й похмурий, колорит і сміливе відображення натури гідні великої та справедливої поваги». Я порвав аркуш. Я не міг удавати, ніби це мій власний погляд. До того ж не хотів викривати, що виставляю цитати з майже столітньої книги за свої власні, навіть якщо я й замінив застарілі слова.
Я почав заново. Лист вийшов короткий:
«Я гримнув дверима твого трейлера. Мені не слід було цього робити. Я не зміг дати раду своїй розгубленості і перепрошую за це. Я сподіваюся, що ми не поводитимемось так, наче не знаємо про існування одне одного».
То був нікудишній лист. Через два дні я зрозумів, що його сприйняли негативно. Посеред ночі задзвонив телефон. Спросоння шпортаючись, я налякав своїх тварин, перш ніж добрався до телефонного апарата. Це була Луїз. Вона нетямилася з люті. Вона так голосно кричала, що мені закладало у вусі.
— Я страшенно на тебе сердита. Як ти можеш писати такі листи? Ти тряскаєш дверима, як тільки тобі надокучає чи стає хоч трохи неприємно.
Вона говорила нерозбірливо. Була третя ночі. Я спробував заспокоїти її. Це ще дужче розпалило її лють. Тож я мовчав, даючи їй змогу випустити пару.
Це моя донька, стиха мовив я до себе самого. Вона каже те, що мусить. І я ж з самого початку знав, що даю Янсонові поганого листа.
Не знаю, як довго вона так кричала в трубку — раптом посеред речення щось клацнуло, і розмова закінчилась. Знову зяяла пустка. Я встав із-за столу і відчинив двері до вітальні. У світлі лампи я побачив, що мурашник ще більше розрісся. Принаймні так мені здалось. Та хіба мурашник може рости взимку, коли мурахи сплять? Я не знав, що на це відповісти, як і не знав, що сказати Луїз. Я розумів, що вона гнівалась. Та чи розуміла вона мене? Чи їй взагалі було що розуміти? Чи можна сприймати дорослу жінку, про яку ніколи й гадки не мав, як свою доньку? І ким я був для неї?
Мені більше не вдалося заснути тієї ночі. На мене напав страх, від якого я не міг захиститись. Я сидів за кухонним столом і тримався за церату, постелену на столі ще з часів моєї бабці. Я геть знеміг через пустку й знесилення. Луїз докопалась до мого нутра.
На світанку я вийшов. Думав про те, що було б найкраще, якби Гаррієт ніколи не з’являлась на тій кризі. Я зміг би прожити своє життя без доньки, а Луїз дала б собі раду без батька.
Біля пірса я закутався в стару дідову шубу й сів на лавці. Кіт із псом зникли. Їхні дороги, позначені слідами в снігу, розходились, вони нечасто ходили вкупі. Цікаво, чи вони колись брехали одне одному про свої наміри.
Я встав із лавки й загорлав у туман. Крик понісся луною і розчинився в сірому світлі. Мій порядок було порушено: своїм приходом Гаррієт перевернула моє життя з ніг на голову. В обурливих словах Луїз була правда, від якої я не зміг захиститись. Можливо, ще й від Аґнес треба було чекати несподіваного спалаху люті.
Я знову сповз на лавку. Пригадались бабусині слова та її страх. Якщо вийти чи виплисти човном у туман, то можна назавжди безслідно пропасти.
Дванадцять років я прожив сам на цьому острові. А тепер мені здавалось, ніби на нього вторглися три жінки. Власне мені варто було б запросити їх сюди влітку. Одного прекрасного літнього вечора вони змогли б по черзі на мене нападати. Потому, коли б від мене залишилися самі рештки, Луїз могла б надягти свої боксерські рукавиці й сильним ударом відкрити рахунок. Можна було б рахувати до тисячі. Я б однаково не встав.
За декілька годин я прорубав свою ополонку й пірнув. Властиво того ранку я як ніколи довго змушував себе зануритись у холодну воду.
Янсон прибув на своєму гідрокоптері, як завжди, вчасно. Того дня він не мав для мене листів, а я для нього. Вже коли він збирався вирушати, я пригадав, що він давно не скаржився на зубний біль.
— Як твої зуби?
Янсон запитально на мене подивився.
— Які зуби?
Я більше нічого не питав. Гідрокоптер зник у тумані.
Повертаючись із пірса, я зупинився біля свого човна і підняв брезент. Звідти визирнули занедбані дошки. Якщо він пролежить підпертий отак іще рік, то пропаде остаточно.