Вогонь і кров

Сьогодні я помітив дивний контраст — контраст між надзвичайним ландшафтом, у якому ми живемо та який ніколи не повторюється вдруге, та між наростаючою нудьгою, яка нами заволоділа. Із початком війни кожен із нас мав відчуття, що побачить на свої очі все, про що до того тільки читав у романах, де описувалася майбутня світова пожежа. Ми з нетерпінням прагнули побачити те, що на нас чекало, і ми радо віддали б усе на світі, аби не залишатися вдома. Це був час, коли кожен доброволець носив у ранці зошит, у якому, мабуть, були заповнені лише кілька сторінок, і який вже після першої битви залишався валятися на якійсь квартирі. Я часто бачив такі; зазвичай на першій сторінці жирним шрифтом було виведено слово «Воєнний щоденник», потім ішли накидані під час шикування замітки, адреси, підрахунки і подібне. Важко передати, як швидко людям набридає брати участь в «історичних подіях».

Дивно: чим тільки не пожертвуєш, аби побачити на власні очі, скажімо, битву в Тевтобурзькому лісі або облогу Єрусалиму. Але думка про те, що ми самі проживаємо події, які, може, трапляються раз на тисячу років, нас майже не турбує. І все ж час від часу ми мали віддаватися цій думці, аби за межами болю, втоми та нудьги підкорятися стрижню, що невід’ємний від нашого життя. Здається дивовижним, що історія може існувати — якщо знати, як завзято людина чинить спротив вимогам часу.

На другий день, який ми відбували на головній лінії оборони, я на кілька годин залишив замість себе заступника, щоби прогулятися до села Пюісьє. Надворі було свіжо й тепло. Я взяв із собою лише протигаз та тростину і змінив сталевий шолом на легкий кашкет. Знову я проходив шляхом Пюісьє, тільки цього разу в протилежному напрямку, і коли обірвана жива огорожа на півшляху забезпечила укриття, покинув хід сполучення якомога швидше, щоб пройтися навпростець та оглянути місцевість згори.

Все було тихо, лишень у небі впродовж якогось часу один літак наздоганяв інший, оточений хмарами шрапнелі. Я пройшов далі перекопаною польовою стежкою, яку перетинала траншея, що вела через село. Коли ми покидали цей край після великої битві на Соммі, тут не залишалося ані колосочка; широчезне поле бою було голим, як клаптик Сахари. Але коли нескінченні гранати вирвали та випалили кожен корінець, життя досі зберігалося в землі, у мільйонах насінин, та невдовзі відновилося на добре зораному ґрунті. Коли згодом великий весняний наступ 1918-го знов зупинився в цьому краї, робота знарядь почалася наново; спочатку рідко, потім дедалі частіше вони залишали свої коричневі палючі рубці на зеленому килимі. На те, що це відбувалося саме тут, вказували лічені розтрощені автомобілі, рештки яких були розкидані навколо, та вкриті вапняком конячі трупи, що вже почали розкладатися. Це була смілива ідея, знову повести наступ через цю пустелю, адже бездоріжні, всіяні окопами та дротяними загорожами смуги землі слугували оборонцям потужними твердинями.