Таємниця Зоряної кімнати

— Оцей шибеник грудкою влучив! І вівчаркою назвав! Нема в селі ніякого порядку! Скоро партизани серед білого дня по вулицях будуть шастати.

Слідом за старостою на вулицю вийшов комендант Штарк.

— Що з вами, фрейлейн Віро? — стривожено запитав він. — У вас на обличчі кров?

— Маленька подряпинка, гер комендант!

Кучер підвів Павла до коменданта:

— Ось він, партизан, розбійник! Ударив пані! І його батько зарізяка!

Обличчя коменданта налилося кров'ю. Він запитав старосту:

— Ваш?

— Наш, пане комендант!

Комендант подумав, наказав:

— Арештувати! Відправити в жандармерію разом з усією родиною!

— Там ще один був, — втрутився в розмову кучер, — син Свирида Кавунця. Він на березі Прип'яті лишився. І його в жандармерію!

Староста полохливо закивав головою:

— Усіх візьмемо на цугундер! Тільки в Демчихи троє малих дітей! Одне ще й дибати не навчилося! Попросіть пані Віро, може, їх пан комендант помилує! Хай уже цьог придурка пустять в розход!

Комендант вислухав, нетерпляче тупнув ногою:

— І малих відвезти в жандармерію! Всіх! За непокору карати й нікого не милувати! Всі вони розбійники! Хто розповсюджує листівки ворожого змісту в навколишніх селах? Отакі, як оцей зірвиголова! Комсомолець?

Віра Миронівна заперечливо похитала головою:

— Ні, гер комендант, цей хлопчак мій колишній учень.

— Тим гірше для вас, фрейлейн Віро, — скривився Штарк, — ви його погано виховали, а тепер пожинаєте плоди своєї діяльності.

Староста, як шуліка, накинувся на Павла і спритно вирвав з його голови жмут волосся.

— Стерво погане! — просичав він. — Навіщо ти перекладачку вдарив? Га? Про матір подумав? Про своїх братів та сестер згадав? Гицель ти! Ідол поганий! Тепер спровадять вас усіх в жандармерію, а звідти в протитанковий рів! І на село тінь кинув! Набридло тобі жити — іди втопися! У Прип'яті місця вистачить! Ставай, ірод, на коліна, цілуй пану коменданту чоботи, проси прощення! Кому кажу?

Павло стояв, як очманілий. Від побоїв гуло в голові, боліла придавлена кучером шия. Але найбільший переляк був у нього від того лиха, яке він накликав на всю родину. І все через цю перекладачку, навіщо він зачепив її?..

Павло з ненавистю поглянув на Віру Миронівну, презирливо посміхнувся. Староста побіг у поліцію. Незабаром він повернувся з Тимофієм Шлапаком, віддав йому Павла, наказав:

— Посадиш в холодну! Потім забереш матір з дітьми і відвезеш в жандармерію.

Шлапак наставив гвинтівку на Павла.

— Іди, йди! — вишкірився він. — Іди, не огинайся! — І тут же, розмахнувшись, ударив Павла прикладом у худі, гострі плечі. Той не втримався на ногах, упав на дорогу. Від болю потьмарилося в очах. Тимофій штурхонув під бік чоботом — Вставай, гиддя, бо тут тобі й каюк буде!

Мотря Савчукова, що саме набирала воду з колодязя, побачила на землі розпластаного Павла, накинулася на поліцая:

— Навіщо ти над дитиною збиткуєшся? Чи в тебе й крихти совісті немає? Позаливають очі самогоном й лютують!..

Шлапак підбіг до Мотрі, штовхнув відро, що стояло на цямрині, в колодязь, гукнув:

— Мовчи, відьмо, бо зараз і тобі те буде! Йому тепер все одно — повезуть в жандармерію! То, може, й ти поїдеш з ним за компанію? Поки витягнеш з колодязя відро — подумай! Як захочеш — відвезу однією ходкою!

Жінка, мало не плачучи від безсилля, хутко прикрила хвіртку, сховалася від п'яного поліцая.

Павло насилу підвівся із землі, в грудях боліло, ніби туди всунули шмат розпеченого заліза. Але над усе страшніший біль був за маму, Олю, Васька, Пашу, Костю! І тепер уже ніхто не порятує їх, ніхто не зуміє зарадити їхньому лихові.

Біля фаетона лишився комендант, перекладачка, староста. В передку сидів, як закам'янілий, похмурий кучер.

— Гер комендант, — знову звернулася до коменданта Віра Миронівна, — я прошу відмінити ваш наказ. Помилуйте цього хлопчака і його родину…

— Не можу! Наказ фюрера нищити всіх, хто завдає хоч найменшої шкоди новому порядку.

— Гер комендант, справа тут не в новому порядку.

Штарк заклав руки за спину, промовив повчально:

— Ви німецький працівник, ви недоторкана особа! І кожен, хто підніме руку на німецького працівника, виступає проти нового порядку. Це, фрейлейн Віро, очевидна істина!

— Гер Штарк, прошу зважте на те, що я вам скажу…

Штарк нерозуміюче глипнув на перекладачку:

— Слухаю вас.

— Цей учень — ніяково пояснила Віра Миронівна, — закоханий у мене. Розумієте, гер Штарк… І він приревнував мене, цей малолітній Ромео…

— Закоханий? — з недовірою запитав німець. — Навіщо ці недоречні вигадки?

— Я вам кажу щиру правду, — переконувала коменданта Віра Миронівна, — цей хлопчак закохався в молоду вчительку, кожного ранку приносив квіти і клав їх на моєму ганку. І тепер він побачив мене разом з вами… Від ревнощів це хлоп'я і кинуло в мене грудку.

— Ці слов'яни, — процідив крізь зуби Штарк, — справжні дикуни й розбійники! Цей хлопчик кидає камінь в представника німецької адміністрації і навіть не думає про покарання.

— Все це наслідок смішних і нерозумних ревнощів, — далі переконувала коменданта Віра Миронівна.

— Здається, у тому, що ви кажете, є істина, — врешті погодився Штарк. — Я колись теж був закоханий у свою вчительку. І коли вона пішла в театр з молодим офіцером, я кинув у нього тухле яйце! Я справді не міг стриматися, мене засліпили страшні ревнощі!