Фройд би плакав

— Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.

— Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.

— Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…

— Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла — сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.

— Напевно, так… — знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.

Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття — все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися — зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім — за велетенську статую сидячого Будди.

— Непал — Його Батьківщина… — ще раз собі повторила вона.

— Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…

— Що — ні храму, ні монастиря?

— Ні. Хоча… так, здається, храм є. — Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». — Так, є. О, все, ми приїхали.

Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.

— А я ж завжди готова до такого повороту.

— Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?

— Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.

— Ага, ну ясно.

Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася — повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»

— Ти впевнена? — Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.