Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Я поспішив до Томазяна.
— Ну? — запитав він.
— Черепашкін, — коротко відповів я.
— Ви певні? — жваво спитав слідчий.
Я переказав про те, як довелось мені зустрітися з цим громадянином.
— Інтересно… Це стає винятково інтересно. Як же Черепашкін протягом кількох днів став Виноградовим? Спробуємо зараз з’ясувати. Хочете його послухати?
— Це було б цікаво.
— Зараз ми попросимо сюди ширму. Ви сидітимете за нею, поки я з ним говоритиму. Тільки сидіть тихо, не виходьте, поки не покличу.
Ширмою відгородили кушетку та маленький стіл. Там я і влаштувався. У ширмі було кілька ледве помітних дірочок, — отже, кабінет був мені видний.
Томазян дав розпорядження вартовому комендантові привести до кабінету арештованого. Коли це було зроблено, слідчий попросив вартового вийти й залишився віч-на-віч з арештованим. Тут, у світлому кабінеті, я ще раз переконався, що то Черепашкін. В цьому мусив пересвідчитися і Томазян, якщо він пам’ятав переказувані очевидцями ознаки коменданта: маленький зріст і руді вусики під носом. В кабінеті колір тих вусиків впадав у вічі.
— Прошу, громадянине, сідайте, — запропонував слідчий.
Арештований несміливо підійшов ближче до столу і, здавалось, з задоволенням сів у крісло, на яке йому показали. Можна було подумати, що він відпочиває після довгої стомливої роботи.
Томазян присунув до себе папку із справою, але, не зазираючи в неї, спитав:
— Як ваше прізвище? Мабуть, не Виноградов?
— Як моє прізвище? — перепитав арештований. — Я певен, що Черепашкін, а мені всі кажуть, що Виноградов. І я вже починаю думати: чи не з’їхав я часом з глузду?
— Дивно… Але таке… трапляється, — повільно вимовляючи слова, промовив Томазян; в його голосі бриніло ніби сцівчуття.
— Благаю вас! — раптом розпачливо скрикнув арештований. — Скажіть, як моє прізвище? Черепашкін?
— А як ви думаєте?
— Сам не знаю… Виноградов, але… Та ні, слово честі, я — Черепашкін, комендант будинку номер п’ять по вулиці Червоних ботаніків!
— Чому ви так гадаєте? — допитував Томазян. Черепашкін розвів руками, підняв одне плече, схилив
набік голову і безнадійно заявив:
— Нічого не розумію. Не уявляю себе Виноградовим.
— І ви таки не Виноградов, а…
— А… — злякано і з виразом якоїсь надії випростався арештований.
— Ви, — говорив далі Томазян, пильно дивлячись на арештованого, — таки справді Черепашкін Іван Семенович.
— Слухайте, ви правду кажете? — У голосі Черепашкіна забриніла радість, але потім його знов охопив страх, і він зашепотів: — Ні, той запевняв мене, що я Виноградов, тільки збожеволів…
— Заспокойтеся, випийте води, закуріть цигарку.
Слідчий подав йому склянку з водою і поклав на столі розкритий портсигар. Маленький чоловічок випив води, потім закурив. Він жадібно затягся димом.
— Тепер розповідайте, що з вами трапилося.
Черепашкін начебто повірив, що він — це він, і почав розповідати про свої пригоди.
— Я летів літаком. У мене була важлива справа. Добре пам’ятаю, як ми вилетіли із Свердловська. Зо мною був ще один пасажир. Ми дивились на краєвиди, хоча вони мені швидко надокучили. Ліси та й ліси… Летіли ми то нижче, то вище, потім той пасажир зняв із сітки над головою чемодан, витяг відтіля географічну карту і почав її розглядати. Я думав, що він знає, де ми летимо, і собі зазирнув у карту. Він показав мені пальцем якесь місце і віддав карту. Я теж почав її розглядати. Що було далі — не можу пригадати. Розплющив очі й раптом бачу: навколо мене — ліс. Поруч стоїть чоловік і прикладає мені до голови мокру хустинку. А голова моя наче розколюється… Чоловік ніби той, що летів зо мною в літаку. І ніби не той… Щось не схоже… Я спитав, що трапилось. Він відповів, що сталося нещастя, але зараз, здається, все йде на краще. Потім спитав, хто я такий. Коли я сказав своє прізвище, незнайомий дуже здивувався, кілька разів перепитав мене і нарешті сказав, що я помиляюсь, що я зовсім не Черепашкін, а Виноградов, не комендант будинку, а науковий працівник. Я поліз до кишені по документи і в цей момент помітив, що на мені інший костюм, не мій, а на ногах краги. Витяг документи. Документи були на ім’я Виноградова. Я нічого не розумів. Голова, кажу, так боліла… Та я знов почав розповідати йому про себе. Розповів усю свою біографію, де працюю, куди і чого їду. Той, що був разом зі мною, все розпитував, але дивився на мене, мов на божевільного. Не знаю, як воно було далі, але, мабуть, я знов зомлів. Коли отямився, то я вже був серед тайги сам, в тому самому одязі і з тими самими документами. Високий незнайомець десь зник. Знаєте, як я намучився? Ходив лісом. Чув, як ревуть ведмеді, голодував. їв листя й коріння, якого раніш ніколи не бачив. Нарешті мене зустріли люди.