Північне сяйво

У всьому цьому, із шовковим шарфом на шиї та з шерстяною шапкою на голові, та ще й у великому каптурі, натягнутому зверху, їй було дуже тепло. Але ж вони збиралися у набагато холодніші регіони, ніж цей.

Джон Фаа наглядав за розвантаженням корабля і з нетерпінням чекав на повідомлення від консула, але ще більше він зацікавився ведмедем.

— Ми підемо до нього сьогодні ж увечері, — сказав він. — Ти коли-небудь розмовляв з такими створіннями, Фардере Корам?

— Так, розмовляв, та ще й бився з одним, хоч не сам, слава Богу. Нам треба підготуватися до розмови з ним, Джоне. Він багато питатиме, я впевнений, і буде похмурим та впертим, але ми повинні найняти його.

— О, так. А як з твоєю відьмою?

— Ну, вона зараз далеко та ще й стала королевою клану, — відповів Фардер Корам. — Я дуже сподіваюсь, що зможу надіслати їй повідомлення, але очікування відповіді забере багато часу.

— Добре. Дозволь повідомити, про що я дізнався, старий друже.

Джон Фаа ледве міг всидіти від бажання розповісти їм щось. Він зустрів на пристані старателя з Нової Данії, з провінції Техас, на ім'я Лі Скоресбі, в якого була повітряна куля. Експедиція, до якої він сподівався приєднатися, не відбулася через брак коштів, навіть не виїхала з Амстердама. Отже, він був у скрутному становищі.

— Подумай лише, що ми можемо зробити за допомогою аеронавта, Фардере Корам! — сказав Джон Фаа, по-' тираючи свої великі руки. — Я переконав його приєднатися до нас. Здається, ми саме вчасно прибули сюди.

— Краще було б, якби ми точно знали, куди їхати, — відповів Фардер Корам, але ніщо не могло збентежити Джона Фаа.

Коли посутеніло, а запаси й спорядження було вивантажено і чекало на пристані, Фардер Корам і Ліра пішли берегом шукати бар Ейнарсона. Вони знайшли його досить швидко — грубий бетонний сарай з червоним неоновим написом, який миготів над дверима, і з гучними голосами, що лунали з-за вкритих інеєм вікон.

Нерівна дорога поряд із баром вела крізь металеві ворота до заднього двору, де була прибудова з долівкою з мерзлої багнюки. Тьмяне світло, яке йшло від заднього вікна бара, показало величезну бліду постать, що сиділа випроставшись і гризла шмат м'яса, тримаючи його обома руками. Ліру вразила заюшена кров'ю морда чи обличчя, маленькі злі очі і зарості брудно-жовтої шерсті. Гризучи, створіння огидно гарчало, хряскало та смоктало.

Фардер Корам зупинився біля воріт і покликав:

— Йорику Бернісон!

Ведмідь припинив їсти. Наскільки вони могли бачити, він дивився просто на них, але неможливо було прочитати вираз його обличчя.

— Йорику Бернісон, — знову повторив Фардер Ко-рам. — Можна з тобою поговорити?

Серце Ліри швидко билося, щось у присутності ведмедя примушувало відчувати її близькість холодної, небезпечної, брутальної сили, але сили, що контролювалася розумом — не людським розумом, нічого схожого на людину, тому що у ведмедів, звичайно, не було деймонів. Це дивне величезне створіння, яке гризло м'ясо, ніколи не могло