Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

Уже в серпні-вересні 1917 р. українські гуртки найбільших залог Росії, зокрема петроградський та московський, домоглися виділення в окремі українські частини. У Петрограді було зорганізовано три українські полки (ім. Шевченка, ім. Полуботка та Пластунський) та Український самокатний батальйон, у Москві — два піші полки (Чигиринський і Запорізький) та два гарматні дивізіони. Саме в цих частинах уперше виявилася хиба, яка згодом розвалила майже всі українські формування, створені за часів Центральної Ради. Українські за своїм складом полки цілковито поділяли більшовицькі настрої. Згодом окремі їх підрозділи на боці більшовиків брали участь у Жовтневому перевороті в Петрограді та Москві, а один з українських куренів під час вуличних боїв у Москві навіть штурмував Кремль, у якому засіли офіцери та юнкери. Українська важка батарея з московської залоги за допомогою своїх гармат «встановлювала» радянську владу в Тулі{133}.

Політичний популізм Центральної Ради та Українського генерального військового комітету зумовив ситуацію, коли майже всі старшини, які служили в українських військових частинах 1917 р., обов’язково мали належати до якоїсь соціалістичної партії. Окремих із них таке «партійне членство» згодом довело до відкритої зради. Так сталося, зокрема, з уже згадуваним членом Українського генерального військового комітету прапорщиком Полозовим, який згодом став радянським наркомом.

У листопаді 1917 р. до Києва прибув 4-й Український запасний полк ім. гетьмана І. Сагайдачного. Значна частина його вояків за політичними переконаннями була українськими більшовиками. Тих же поглядів дотримувався командир полку, штабс-капітан російської армії Сила Мойсейович Міщенко. Під час Січневого повстання 1918 р. більшовиків проти Центральної Ради він на чолі більшої частини свого полку, а також частини полку ім. Т. Г. Шевченка (який прибув із Петрограда) відправився на допомогу повсталому заводу «Арсенал» і керував його обороною. Невдовзі Міщенко став комбригом, а потім і генерал-майором Червоної армії. Щоправда, 1941 р. розстріляний сталінським НКВС{134}.

Ще один радянський герой — Олександр Маркович Осадчий, з грудня 1918 р. обіймав значні командні посади у червоних військах, які воювали з Дієвою армією УНР. Керував уміло, професійно, за що був нагороджений орденом Червоного Прапора. Свого часу він був штабс-капітаном російської армії та командиром Куреня ім. Т. Г. Шевченка, розташованого у Ніжині, який у січні 1918 р., усупереч наказам українського командування, так і не вирушив під станцію Крути на допомогу Студентській сотні та 1-й Українській військовій школі ім. Б. Хмельницького.

У листопаді 1917 р. Київський полк Георгіївських кавалерів у повному складі з’явився під стіни Центральної Ради та попросив прийняти його до Української армії. Полк було перейменовано на 4-й Сердюцький ім. полковника І. Богуна. Однак уже під час Першої українсько-більшовицької війни полк зайняв нейтралітет, і тільки старшини та поодинокі вояки виступили на захист Центральної Ради. Коли до Києва прийшли більшовики, полк перейшов на їх бік і був перейменовий на 1-й Український Червоний Георгіївський. Наприкінці лютого 1918 р., коли більшовики масово тікали з Києва, рештки полку попрямували з ними та, діставшись нейтральної зони, згодом стали кадром для створення 1-го Українського радянського полку ім. І. Богуна{135}.

Жовтневий переворот у Петрограді став етапним в історії українського військового руху. Після того, як Центральна Рада перебрала всю владу в Україні до своїх рук, у підпорядкування Українського генерального військового секретаріату перейшли війська Київської та Одеської військових округ, а також частково — Південно-Західного та Румунського фронтів. Начальником Київської округи Петлюра призначив підполковника Віктора Павленка (13 грудня він був замінений штабс-капітаном Миколою Шинкарем), Одеської — генерала-росіянина Юрія Єлчанінова, який погодився служити українській владі. Під керівництвом цих осіб трохи згодом було проведено остаточну українізацію військ Київської та Одеської військових округ. Усі вояки-росіяни з цих військ були роззброєні та відправлені до Росії. Окрім того, Петлюра почав переговори з командувачем Румунського фронту генералом Щербачовим про об’єднання Румунського та Південно-Західного фронту в один — Український та призначення Щербачова його командувачем. На обох фронтах почався пришвидшений процес націоналізації — створювалися українські, польські, білоруські, молдавські, латиські, литовські, естонські, татарські, вірменські, грузинські, грецькі, і навіть єврейські з’єднання та частини.