Проклятий камінь
- Автор: Лозинський Владислав, Ценевич М.
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Добра книжка"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Проклятий камінь». Краткое содержание книги:
В. Лозинський, який був не тільки популярним письменником, але й поважним істориком, дослідником старого Львова, і цього разу переносить читача у Львів XVII століття. Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну слід зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, якому вдається навіть розкрити таємницю загадкового вбивства. Читачі дізнаються дуже багато цікавого про давній Львів, помандрують з героєм повісті і купецьким караваном до Болгарії, і навіть потраплять до турків. Книгу «Око Пророка» високо цінував свого часу Іван Франко, а його син Тарас переклав її українською.
Ця повість навіть стала джерелом плагіату. Якийсь М. Ценевич у 1930–40-вих роках неодноразово видавав свою переробку «Ока Пророка» то під назвою «Злощасний самоцвіт», то «Проклятий камінь» українською мовою. Цю книгу ми і пропонуємо увазі читачів.
— То мало, дуже мало! — озвався Пугач. — То більше варта.
Староста глянув гостро на козака тай каже:
— Кому це мало, легко може нічого не дістати. Я затверджую цю таксу.
Пугач хотів іще щось говорити, але Опанас потряс ним і казав йому мовчати.
— Тих чотири тисячі дукатів поділиться на п'ять частей — говорив далі староста.
— Якже ж п'ять? — озвався знову Пугач, перебиваючи старості. — Нас лише чотирьох до нього.
На ці слова підвівся о. Бонифат і каже; — Я п'ятий в імені Христа.
— Так — каже староста — о. Бонифат є п'ятий до поділу, бо 800 дукатів мається відложити на викуп наших християн, що коротають свої літа в татарській і турецькій неволі.
— А я не хочу! — озвався Пугач. — Не хочу і не позволяю!
На те староста: — Кожний із вас візьме по вісімсот червоних золотих, як я вже казав, але кожний із вас має дати по двадцятьп'ять червоних цьому хлопцеві, бо справедливо заслужив, і кожний із вас йому має дякувати, що він додержав вам слова зі загрозою для власного життя. А він гідний того, бо за Божою поміччю свого батька визволив із неволі.
— Згода, згода! — озвалися оба Тимченки.
— Нема згоди! — крикнув Пугач. — Я не дам!
— А я не візьму — озвавсь я.
— І ти даш і ти візьмеш — каже староста. — Я так кажу і так мусить бути! А тепер розплатіться!
Чавш Ефакір Мехмет мав із собою в ратуші велику шкатулу, сильно ковану, бо ціла була оплетена залізом, наче густою сіткою. Отворив її та став виймати з неї валки, обвинені папером. У кожному валку було по сто дукатів. Довго розчислювалися, а як скінчили, староста власноручно дав мені один такий валок. Хоч маленький, на диво тяжкий, бо то було щире золото.
Вже всі мали розходитися, коли Опанас Тимченко каже: — Івасю! Я тобі винен сто дукатів, що то ти мені позичив їх у Рущуку.
І дав мені ще один такий валок.
Я брав це золото наче крізь сон, нічого не говорив і не дякував навіть. Я був мов непритомний і сам не знав, що роблю, так мене це нечайне багатство одурманило. Мені дзвонило і шуміло в ухах; я чув, що мені лице пашить, наче б я у грань дмухав.
Не кажучи ні слова і навіть не думаючи, вибіг я з кімнати. Я не ждав, аж інші вийдуть, а збіг зі сходів і гнав Ринком до Чесакової камениці, наче б я вкрав це золото в ратуші. Вже добіг до Клопотівської камениці, аж тут мене хтось хап іззаду за руку. Я оглянувся і бачу Опанаса зі Семеном.
— Не втікай так, — каже й сміється Опанас, — не бійся, я тобі того золота не відберу.
Щойно тепер охолов я та став дякувати Тимченкові. Тут надійшов із брами мій батько. Коли я розказав, із чим вертаюся з ратуша, вірити не хотів мені. Щойно як побачив дукати і на долоні зважив, а також вислухав, що говорив Тимченко, дав переконатись, що воно не казка, а правда.
— Тепер — кажу — можемо правуватися з Ґерґеєм, бо маємо з чим. Не потребуємо виганяти його насилу.
Але батько щойно тепер набрав сміливости тай каже: — Волю я потім двічі стільки заплатити в самбірському замку, а цього розбишаку палюгою прожену з моєї хати!
— Та так і буде! — озвався тепер Семен. — Я матиму позавтра ще кількох козаків, моїх приятелів. Вирушимо на цього злодія! Щастя буде його, коли здоров вискочить вікном із вашої хати!
І так стануло на цьому, що позавтра збройно наїдемо Ґерґея.
Заїзд на Ґерґея
Ми побули ще цілі два дні у Львові. Батько спочатку ніяк не хотів узяти від мене грошей, бо — казав — «То твоє щастя і твоя голова була в цьому. Сховай же собі на чорну годину, бо бачиш, як я, тому, що не мав на час сто золотих для підстарости і гайдука, на моє нещастя мусів їхати в Туреччину й попався в поганську неволю.» Я став просити батька й радив йому, щоб у Львові, де до того була добра нагода, купив собі віз і пару коней, які йому будуть дуже потрібні до господарства в Кульчицях. Щойно тепер відізвалася в батькові фірманська жилка, аж очі йому весело засвітилися. Зараз же пішов із Боднарчуком добирати коні, і вже ми його майже не бачили ввесь той час. Я з матір'ю пішов до золотаря і замовив для нашої церкви в Кульчицях лямпадку зі щирого срібла, щоб завісити перед образом Пречистої Діви.
Не забули ми теж про Проця, що все ще був у Львові з капелею Синявського та, як лише мав вільну хвилину, забігав до нас. Ми з батьком урадили дати йому двадцять дукатів, бо він варт був того за свою чесність і за врятування декрету. Проць щиро розплакався і зараз не хотів брати грошей, лише просив, щоби батько переховав їх у себе до часу, аж Проць добре в Бережанах підівчиться співу та, як дяк, стане шукати хліба. Коли я сказав йому, що ми з козаками їдемо до Кульчиць і самі собі справимо екзекуцію декрету, аж підскочив і крикнув: — То і я поїду з вами, конче поїду! Як же б то могло бути, щоб я не був при тому, як гнатимете Ґерґея з вашої хати! Випрошуся на два дні. Хоч би і службу втратити мав, таки поїду!