Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
— Нічого,— каже Гребенючка,— цілком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
Я дивлюсь і бачу, що по трапу спускаються Ігор, Саш-ко-«штурман» і Валька.
«Он воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не наші».
Ми йдемо по острову і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо і колупає в носі.
— Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо,— кажу я, як мені здається, по-німецькому, а сам думаю: «Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський, Робінзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сільради. Але яка ж тут сільрада, коли він на острові один!»
Між тим Кукурузо каже:
— Будь ласка!
І ми входимо в курінь. Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.
— Каструля,— пояснює Кукурузо.— На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
«Ти диви. От чортів Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах».
— Дер Штуль? — питає раптом Валька.
— Дер Бляйштіфт,— відповідаю я і сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: «Слухайте, а як з вашим секретним ділом?» А я відповів: «Все в порядку. Не хвилюйтесь».
Яка гарна німецька мова! Одне слово скажеш — і все зрозуміло. Треба буде на той рік попроситися у школі в німецьку групу. Обов'язково. Відмінником у ній стати — раз плюнути. Тепер я розумію, чому всі вони: і Валька, і Ігор, і Сашко — відмінники.
І тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капітанській формі... Книш. А біля нього — голий, у масці і ластах, Бурмило.
«Вермахт... Подарунок від німців... Двадцять залізних... Сьогодні вночі...» — згадую я, і все в мені враз пішло-поїхало вниз.
А Книш підходить до мене й грізно каже:
— Дамі завжди треба звільняти місце! — і щосили штовхає мене в груди.
— Тільки так! — чується голос Бурмила.
І я лечу, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — і просинаюсь.
Отаке чорті-що наснилося мені.
І вмить я згадав, що мені треба їхати на ніч у плавні. Що «сьогодні вночі» — таки сьогодні вночі. І так мені зробилося маркотно, що й передати не можу.
Матері не було — пішла в поле. Батько зранку на роботі. Ніде нікого. А тут ще цей сон... Не міг я сидіти на самотині. До людей мене потягло. На вулицю: Як добре все-таки, що є на світі люди! Онде голопуза дітлашня сусідська у колії заболоченій кораблики пускає, а все одно: глянеш на них — і легше.
Зазирнув я у двір до Ренів. Дід Варава сидів на призьбі і мантачив косу.
«Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява,— подумалося мені.— Якби ви знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні хтозна-що його чекає! Справжня військова операція. Може, й стріляти доведеться. Ех!» Проскочив я повз відчинену хвіртку, щоб не помітив мене дід (а то ще, чого доброго, питати почне!).
Іду вулицею.
«А може, не приїде Книш? Захворіє абощо. Всяке ж буває. Але — ні, навряд. Такі не хворіють».
Назустріч Галина Сидорівна.
— Здрастуйте! — привітавсь я до неї чемненько, а в душі: «Прощайте, Галино Сидорівно! Може, й не побачимось більше...»
Іду далі.
І раптом...
— Чого це ти носа повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — почув я несподівано. Звів голову. Біля колодязя, з відрами й коромислом, стояла Гребенючка і дивилася на мене усміхнено.— І чого це ти сам? А де ж твій переекзаменовщик? Посварилися, може?
Мабуть, треба було їй сказати щось різке або уїдливе: «Не твоє свиняче діло», але мені не схотілося такого говорити, і я просто сказав:
— Він у Пісках, у тітки.
— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.
І знову я втримався від обов'язкового в таких випадках: «Сама ти плачеш. Оно витри під носом»,— а чесно признався:
— Не плачу, але скучаю.
Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим співчуттям і сказала:
— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо і в інше.
— Та-а...— невиразно протяг я. І мені раптом дуже захотілося розказати їй і про острів, і про Книша з Бурмилом, і навіть про сон, що наснився мені сьогодні. Я ледве втримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але — Кукурузо! Він би ніколи не простив мені цього. Як важко іноді бути вірним другом!
І ще я несподівано подумав: «А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?» І хоч я не знав, але чогось вирішив, що, мабуть, уміє.
Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потім у душі махнув рукою: «А! Кукуру