Вибрані твори. Том перший

Коли дивишся на них знизу, видно лише їхні криві ноги, немовби чагарі ті заходилися танцювати, викидаючи найхимерніші колінця.

Далі, в глибині острова, заступаючи виднокіл, височіли кокосові пальми, хлібні та інші дерева.

З протилежного боку цей рятівний для нас шмат суходолу, до якого ми щойно дісталися, обрамляло море — затишна бухточка, що вклинилася в спадистий сліпучо-білий берег. Але і тут, мабуть, іноді буває неспокійно: хвилі заливають, сягаючи до самого пальмового гайка, всю берегову смугу. Принаймні про це свідчила недавня, тепер висохла лінія прибою — хвиляста торочка з піску та камінців, залишена після шторму ген попід пальмовими стовбурами. Ну, та ще розкидані по всьому березі лапаті, зсудомлені спекою морські п'ятикутні зірки, галузки недавно живих коралів, стулки великих і зовсім крихітних, з вологим полиском внизу черепашок.

На цьому тлі — видовженому кораловому узбережжі, яке живописцю могло б правити за полотно, ми й розташувалися — семеро знесилених, але щасливих невдах-мандрівників, гордих усвідомленням того, що з такого важкого двобою вийшли переможцями.

Сцена, гідна пензля великого Айвазовського!

… Перше, що ми відчули, ступивши» на незнайомий берег, — це сильне запаморочення. Від надто тривалого перебування серед хвиль, які нас так довго гойдали, земля ходором ходила під ногами. Треба було докласти чимало зусиль, аби подолати десяток-другий метрів.

Мов п'яні, похитуючись з боку на бік, брели ми суходолом, діставшись, нарешті, нинішнього місця.

— Приїхали! — сказав боцман, стягуючи з себе прилиплу до тіла робу.

Він хотів скинути й тільняшку, але, викрутивши, надів її знову: з тропічним сонцем жарти небезпечні — од незвички враз вискочать пухирі-опіки.

У центрі цієї живої картини сиділа Наташа.

Звісивши над схиленою головою руки, вона збиралася викручувати свої русалчині коси. Біля неї, розкидавши по піску кістляві руки і ноги, горілиць лежав Мотовило, чимось схожий на викинутого прибоєм спрута. Поруч, підставивши спину призахідному, але ще спечному сонцю, в одних трусах до колін стояв Окань — голова забинтована, а на пов'язці — шматині Наталчиної сорочки — повільно розпускалася криваво-червона троянда.

Боцман поскидав із себе все і лишився в самій тільняшці та плавках.

Він сидів навпочіпки перед черепашкою молюска тридакни, допитливо розглядаючи велетенські перламутрові стулки.

Банькуваті очі, над якими майже вертикально стирчали пучки рідких стрілчатих брів; розпушені руді вуса — довжелезні волосини — і кругле, з глибокою ямкою підборіддя — все це робило Андрійовича схожим на тюленя.

Журавка та Паганель — бідний Адам Варфоломійович, він ледве дихав! — лежали, скоцюрбившись, віддалік. А біля них, притискаючи до вуха долоню, аби з нього витекла вода, на одній нозі підстрибував я.

Збоку валялися наші рятувальні пояси й нагрудники, одяг, деякі інші речі. Серед них — постійна супутниця старшого матроса Журавки в його морських мандрівках — маска для підводного плавання, сумка з консервами, ніж — власне, всі ті нечисленні предмети, які й складали цей жалюгідний «натюрморт».