Русичі
- Автор: Юринець Ігор
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5–7720–0230–9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Русичі». Краткое содержание книги:
Труднощі й випробування, які випали на долю верховинців, їхня відданість рідній землі — лейтмотив повісті.
Повість приваблює строго реалістичною манерою оповіді, своєрідною настроєвою тональністю та колоритом.
Та враз імла розступилася. Здалося Младі, що вихопилася вона нарешті із кип’ячої пекельної купелі. Поволі почала знову сприймати навколишнє. Радістю було все: і цей старий, потемнілий та порепаний сволок знайомої світлиці коваля Добромисла, і голоси жінок, і навіть змога видихнути повітря зовсім безболісно, не корчачись у пекучих обіймах болю.
— Ади, матінко, — тішилася десь поряд Літодана, — прибуло нашого роду, прибуло! Хоч і в лихий час, а нічогенького сина собі виплекала. То вже муж твій зрадіє, на руках носитиме…
Знесилено відкрила очі на той голос. Дивилася, не могла надивитися на червонясте зморщене личко немовляти. Гарний легінь буде — міцний і сміливий, як батько його. І враз аж стрепенулася, згадка про Влада пронизала блискавицею. Згадала все — аж скинулась на ложі.
— Ти що ж, матінко, собі мислиш, — невдоволено заворкотіла на неї стара. — Лежи спокійно. Рано вставати надумала! — прикрикнула суворо.
— Ой, бабо Літодано! Ой… Там же монах говорив… і Гадан… Сівер та Гірл також з ними.
— Що то мені за напасть ще із тобою. Лежи, кажу! Про малого думай хоч трохи… Зглянься, Ладо, заступнице вогнища родинного! Хто ж то наврочив мою Младу?! — примовляла злякано і заклопотано стара, з усіх сил стараючись втримати породіллю на ложі.
— Та добре все зі мною! Добре, — почала вже спокійніше Млада, зрозумівши, що нелегко буде зараз пояснити все старій. — Вислухайте, тільки вислухайте! — мало не плачучи, притягнула її до себе. — Зрозумійте, що не хвороба то і не напасть якась, при повній пам’яті я! Чуєте?!
— Слухаю, слухаю, доню, — хитала головою стара, примовляючи те, аби лиш заспокоїти молоду матір. Осмута і недовіра прозирали у її погляді.
— Треба сповістити вартівників на стінах про небезпеку! Сповістити чимшвидше, бо всі-всі загинуть. Підслухала я там, під віконцем хоромини нового бога… Монах говорив Гадану… Зрадці вони! Умовлялися обрубати шнури ворітні, аби ніхто з наших не зміг повернутися назад у кріпость. Чуєте, бабо Літодано! Треба вже бігти! Вже, коли іще не пізно… Наших мало. Не вистояти, їм супроти лехітів. Всі пропадуть — і батько Гостомил, і дід ваш Добромисл, і сини, і всі-всі!
— Кажеш, зрадці? Надумали ворота закрити?.. — наростаюча тривога відбилася на обличчі старої, що аж тепер почала розуміти, про що йдеться. Вона обхопила обличчя тремтячими долонями, уже з увагою, аби не пропустити жодного слова, вслухалася у скоромовку молодої жінки. — Та як же то, доню?! Вже, вже біжу! — Літодана, накинувши на плечі кептар, вислизнула у темінь ночі, лупану далекими скриками і брязкотом криці…
Мало що можна було розрізнити внизу, у широкому видолинку, за сотню сажнів од кріпосних стін. Багато раз спостерігав Благовіст, як там, у ворожому таборі, звично копошаться воїни, ніби не неждані пришельці, а справжні господарі цих країв. Аж скипав, коли бачив, як без жодної остороги п’ють та їдять, провадять ратні забави. Та вдіяти нічого не міг. Годі-бо дістати когось із них звідси навіть стрілою із найтугішого лука.
І ось тепер, коли настав-таки час порахуватися із зухвальцями, наказано йому спокійно споглядати з кріпосних стін на бойовище, що поволі та неухильно, ніби лісова ненаситна пожежа, розбухало щораз більше. Ревіло, кублилося, раз по раз сліпуче зблискувало скриками торжества і передсмертними прокльонами. Грізне, страховинне виронище битви лише спокушало Благовісте, окриленого молодечим завзяттям та люттю до некликаних гостей. Аж тремтіла у м’язах туга, множена змалечку нелегкою ковальською роботою сила, владно кликала в криваве шумовиння жорстокої січі. Та мусив стримувати той поклик, бо ж велено стояти тут, і жоден, хто хоч трохи знається на ратній справі, не посміє діяти всупереч тому повелінню.
А внизу, ніби у велетенській кузні, стугонів, не стихаючи і на мить, видзвін криці. Снопи іскор викрешували леза мечів та барток, стикаючись у повітрі з непогамовною люттю, глухо стогнали під ударами важкі щити та металеві обладунки. І не було там місця жалю чи хоч би співчутливому погляду. Лиш зненависть, помста, прагнення вбивати і нищити все, що стане на дорозі, палали у жилах, сліпили очі та серця, що збайдужіли і оглухли до благань та схлипів поранених, толочених людським товпищем, до смертельної небезпеки, яка, здавалося, заснувала все довкола невидимим, але міцним і надійним павутинням.