![Duty free [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/7/1/8/duty-free-uk-download.jpg)
Duty free [uk]
- Автор: Форостина Оксана
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-400-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Duty free [uk]». Краткое содержание книги:
[2009]
П’яний і приголомшений, Елайджа прийшов до тями у тернопільському готелі «Україна». Він не пам’ятав, як розпрощався з товариством, як потрапив сюди, як піднімався ліфтом і чи були у нього ключі від номера. За вікном майже світало. Він лежав під ковдрою просто в одязі. Як добре, що на відстані простягнутої руки є мінералка.
Сонце було високо, коли Елайджа прокинувся вдруге. Поруч з ним у трусах, відкинувши ковдру, спав Тарас. Він пригортав подушку, як рідну, і щасливо посміхався уві сні.
Називається, хотіли раніше виїхати.
[2008]
За рік до цього Елайджа був у Львові, вперше з часу повернення в Штати. Пропозиція була доволі несподіваною, він не мав ані часу, ані серйозних підстав відмовлятися. Елайджа нервувався би через перспективу тої поїздки набагато більше, якби саме в той час його голова не була забита купою інших справ. До нього саме переїхала дівчина. Вони поки не поспішали з подальшим зближенням. Їх усе влаштовувало.
Львів змінився. Вулиці у середмісті, колись майже порожні, пропахлі сонцем і старістю, тепер були повні туристів, з’явилася купа кав’ярень з літніми терасами, з елеґантними меблями, квітами й ароматними свічками у скляних підсвічниках. За кермом дорогих машин Елайджа тепер помічав інтеліґентних на вигляд молодих людей в окулярах, тоді як раніше йому здавалося, що такі машини тут мають винятково ґанґстери. Вулиці стали світлішими. Площа Ринок, колись вечорами тиха й майже порожня, тепер гомоніла до пізньої ночі. На фонтанах збиралися підлітки — неформали, як їх тут досі називали, виступали жонґлери з вогняним шоу ввечері та муніципальний оркестр удень, мандрівні музиканти — майже завжди. Місто стало живішим, яскравішим, безпечнішим, воно дедалі більше нагадувало свого щасливішого польського родича — Краків, про що, власне, львів’яни так мріяли у часи першого побуту Елайджи, вони таки обжили це місто, залили його теплом, як водою. Тільки Елайджа добре знав, що йому не повернути тої легкості, яку він тут колись відчував.
У цьому місті більше не було Ванди. Спільні друзі-художники розповіли за кавою, що вона тепер, як і більшість київських львів’ян, навідується до батьків на свята і не сумує за львівським життям — переважно злиденним і безперспективним для людей її кшталту.
Елайджа тепер виходив на ці вулиці, знаючи, що не зможе випадково її зустріти. Він зловив себе на тому, що не перевіряє, чи є презерватив у кишені, і значно спокійніший до того, чи поголився й взагалі, як виглядає. Серце не завмирало, коли він зачиняв за собою двері, і не боліло, коли він повертався до готелю, так з нею і не побачившись. Це місто стало для нього сиротою.
Збираючи новини про львівських друзів, Елайджа дізнався багато сумного. Кілька старих знайомих померли. Хтось виїхав, як і Ванда, до Києва, хтось за кордон. З півдюжини майстерень, знакових для Елайджі у минулій декаді, тепер перетворилися на бари та кафе. Як і раніше там наливали, тільки тепер не лишень обраним.
— Патлатий таксує, тож дзен остаточно переміг алкоголь. Борман у Києві працює на якомусь телеканалі продюсером ігрових шоу. Марек став депутатом, але загалом тримається. — Елайджа слухав Блюма, як слухають про товаришів, котрі побували на війні. Він же й сам ледве вижив.
Він пам’ятав старих приятелів за спалахами щойно минулого століття. Кожному випав бодай один. Ці кілька років, коли він за ними спостерігав, були напрочуд щедрими: з’являлося щораз більше людей і щораз більше спалахів, і так тривало до першого їхнього компромісу, аж раптом і їхнє життя перетворювалося на низку компромісів, що тягнуться один за одним.
А потім вони вмирали. Приймали поразку і тихо згасали у своїх нових сім’ях, нових друзях, роботі, алкоголізмі, наркотиках. Вони думали, що живуть, частина з них — що живуть правильно, дехто навіть — що жизнь удалась. Тільки Елайджа оплакував їх, мов мертвих.
З іншими вони попрощалися вже назавжди. Помер Віля, старий фотограф, відданий чорно-білій плівці, пам’яті про андеґраунд радянських часів та Ніцше. Елайджі він колись подарував фото, де схопив їх з Вандою під час розмови у нічному клубі. Елайджа чітко пам’ятав, що того вечора довкола них була сотня людей, гриміла музика, все блимало й парувало, але на цьому фото вони вдвох були на цілком чорному тлі — немовби завислі у порожнечі, у темряві — немовби довкола них не існувало світу.