Нащадки «Білого Хреста»
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #4
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00265-7
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Нащадки «Білого Хреста»». Краткое содержание книги:
У розслідуванні цих подій бере участь молодий інспектор карного розшуку Арсен Загайгора, вже відомий читачам із попередніх творів сучасного українського письменника В. Тимчука — «Без дозволу на розслідування», «Знайти і затримати», «Свідків злочину не було». Загайгора натрапляє на слід банди, попередники якої діяли в 30-х роках, і викриває запеклих злочинців.
Ми обдзвонили всі лікарні й райвідділи міліції. Белішвілі Арчіла Сааковича ніде не було. Нас охопив неспокій.
І після наради, аж до від'їзду в гуртожиток, не надійшло ніяких повідомлень про нього. Єдина надія, що загуляв у знайомої, якої не знав Івардава. У тій веремії я забув подзвонити Ніні Дубовенко. Коли спохопився, було пізно.
38.
Я спав сторожко. І все ж стукіт у двері виявився несподіваним. За вікном сіріло. За звичкою глянув на годинник — 4.27. Час злодійський, коли солодко спиться.
— Товаришу капітан, товаришу… — гукав мене черговий.
Я прочинив двері.
— Збирайтеся, — пошепки мовив, оберігаючи сон колег. — За вами зараз приїде слідчий Махов.
— А що сталося? Де?
Міліціонер знизав плечима. Я ковтнув з пляшки кефіру і збіг сходами у фойє, вийшов на ґанок. Мене огорнула вранішня прохолода. Одягнув піджак. Долинув шум машини. На Дачній з'явився синій «Москвич». Наче Махова. Еге, він: Гліб побачив мене і поблимав фарами. Значить, щось серйозне, коли підняли слідчого прокуратури І мене. Виходило, подія мала стосунок до нашої справи. Невже знову когось порішили Тягун і Баглай?
Гліб відчинив дверцята, і я шаснув у салон. Привітався.
— На Чехова у скверику знайшли труп, — сказав, випереджаючи моє запитання.
— Чий?
— Невідомо, — невпевнено відповів. — Зараз взнаємо.
— Боюсь, коли б… — почав я.
— І я боюсь, Арсене, — перебив мене, зізнаючись, Гліб. — Наші підозрювані або замовкають навіки, або зникають.
Отже, Махов теж подумав про Зубовського і Роптанова.
«Москвич» порівнявся з недобудованим домом, звідкіля кинули мені на голову піддон з цеглою. Вона й досі лежала купою на настилі, і в проломі дощаного козирка висіло, застрягши, залізне корито. Будова видалась мені похмурою і ворожою. Гліб зиркнув на неї, потім промовисто на мене. Я відвернувся.
— Не забувай, — буркнув.
Я згадував двічі на день, йдучи і вертаючись зі служби, — вона нагадувала мені про засідку.
Місто ще не прокинулось. Лише зустрічались поодинокі перехожі й поливальні машини. Світлофори мигали жовтим оком, і ми скоро дісталися на вулицю Чехова, що пролягала неподалік центру міста. Он і сквер. На дорозі стояли наш «уазик», біла «Волга» і «уазик» оперативної групи.
За низьким зеленим живоплотом гурт людей. Серед них прокурор Косаківський, начальник відділу підполковник Ольховий, Скорич, Кузьменко з вівчаркою, експерти, жінка в чорному робочому халаті з мітлою, якийсь чоловік з вудками і підсаком, дві молодиці з кудлатими білими песиками на ремінцях. Яскраво, на коротку мить займався фотоспалах, і в його блідому сяйві обличчя присутніх здавалися неживими.
Я заглянув за кущі. Там лежав ниць, лицем у траву, чорноволосий чоловік у сірому костюмі і коричневих туфлях. На його вивернутій лівій руці жовтів браслет з годинником. Тоненька секундна стрілка нервово сіпалась — продовжувала оббігати цифри. Скорич гукнув нас. Ми підійшли. Я не спускав очей з трупа. Хто він? Експерти заміряли, окреслювали крейдою…
— Це я викликав вас. Ось двірничка, — майор кивнув на жінку з мітлою. — Вона перша помітила й повідомила.
Махов ступив до неї.
— О котрій годині ви почали прибирати? — запитав її.
— О четвертій. Мела собі, мела, аж глядь… — І жінка злякано округлила очі.
— А машини ніякої тут не бачили? Чи перехожих?
— Ні, вранці їх зовсім нема.
— Де ви живете?
— За сквером, — показала рукою. — У тому, п'ятиповерховому.
— Може, ввечері або вночі щось чули?
— Вечорами у сквері гамірно: збирається молодь, співають, танцюють до опівночі, а деякі парочки й довше туляться на лавках, — невдоволено прикрила долонею щербатого рота.
Слідчий майстерно підвів до висновку: труп невідомого міг опинитись у сквері десь після другої години ночі, точніше — між другою і третьою. Хтось добре знав, коли тут порожніло. Так, варто взяти до уваги, що неважко винести труп із якоїсь квартири й залишити під живоплотом. Одначе Кузьменко з Букетом…
— Олексо, — звернувся до нього, — як із слідом?
— Нема, — розчаровано протяг кінолог. — Букет покрутився навпроти нього на дорозі, і все.
Мабуть, винесли з машини. Медексперт перевернув горілиць мертвого. Белішвілі… Скорич не помилився, викликавши нас. Сталося найгірше. Хто ж його убив? Обличчя у нього синьо-червоне, губи сині… На плечі, на сірій тканині піджака, маленька дірочка. Лікар відгорнув піджак — кремова сорочка закривавлена.
— Він ще був живий, — сказав медексперт. — Механічна асфіксія: затулили носа і рота, напевне, долонею і задушили. Смерть наступила приблизно… Дев'ятнадцять-двадцять годин тому. Удар характерний, як у потерпілого в сараї.