Поліанна

— І всі оці люди…? — голос міс Полі затремтів.

— Ой, здається, тепер про це все містечко знає. Принаймні, куди б я не пішла, я скрізь чую про це. Звичайно, багатьом розповіла вона сама, а ті — решті. Знаєте, варто лишень почати. Вона завжди так щиро всміхалася кожному і раділа, що не помітити цього було неможливо. А відколи сталася аварія, всі переживають, особливо коли чують, як вона страждає від того, що не може знайти, з чого порадіти. Ось тому вони щодня приходять сюди і розповідають, як вона навчила їх радіти, сподіваючись, що це допоможе їй самій порадіти. Бо вона дуже хотіла, аби всі гралися разом із нею.

— Що ж, я знаю ще одну людину, яка відтепер гратиметься з нею в цю гру, — захлинулася почуттями міс Полі, повернулася і вибігла з кухні.

Вражена Ненсі не могла вийти з дива.

— Це ж треба таке… — бурмотіла вона собі під ніс. — От і маєш міс Полі… Ну, тепер мене уже справді нічим не здивуєш.

Трохи пізніше медсестра лишила міс Полі з Поліанною наодинці.

— Сьогодні була ще одна відвідувачка, моя люба, — почала міс Полі, намагаючись втамувати тремтіння в голосі. — Ти пам'ятаєш місіс Пейсон?

— Місіс Пейсон? Звичайно! Вона живе біля дороги до містера Пендлтона, у неї чарівне трирічне дівча і п'ятирічний хлопчик. Вона дуже гарна, і чоловік ставний, тільки вони чомусь цього навзаєм не помічають. Іноді вони чубляться… цебто не можуть дійти згоди. Кажуть, що вони бідні, а пожертв не отримують, бо вони ж не місіонери, як… ну, він не місіонер.

На щоках Поліанни проступив рум'янець. Так само зашарілася й міс Полі.

— Але місіс Пейсон пристойно одягається, попри те, що вони бідні, — квапливо додала Поліанна. — У неї є чудові персні з діамантами, рубінами й смарагдами. В неї є ще обручка, але вона каже, що це вже занадто, і збирається її викинути та натомість взяти розлучення. Тітонько Полі, а що таке «розлучення»? Гадаю, це щось погане, бо коли вона про це говорила, то мала нещасний вигляд. Вона казала, що коли розлучиться, то більше тут не житиме; містер Пейсон забереться геть, і дітей можна десь подіти. Але мені здається, що обручка до тих перснів не завадить, хоч би їх скільки в неї було. Ге ж? Тітонько Полі, що ж таке розлучення?

— Вони нікуди не поїдуть, моя люба, — уникаючи прямої відповіді, поспішила запевнити її міс Полі. — Вони вирішили й далі жити разом.

— Ой, я така рада! Тоді я їх іще побачу, коли зможу… О, Боже, — розпачливо вигукнула Поліанна. — Тітонько Полі, ну чому я ніяк не можу запам'ятати, що мої ноги більше ніколи не ходитимуть і я більше ніколи не зможу прийти в гості до містера Пендлтона?

— Ну-ну, не треба так, — гамувала в собі ридання міс Полі. — Ти ще колись і під'їхати зможеш. Але послухай. Я не сказала тобі головного. Місіс Пейсон просила тобі переказати, що вони з чоловіком вирішили залишитися разом і спробувати погратися у твою гру, як ти цього хотіла.

Поліанна всміхнулася попри заплакані очі.

— Справді? Вона так і сказала? Ой, я така рада!

— Так, і вона сказала, що сподівається, що ти також зможеш із цього порадіти.