Роман шукає
- Автор: Билкун Николай Васильевич, Кисельов Володимир
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Роман шукає». Краткое содержание книги:
Тільки-но ступив Ігор на поріг палати, щоб летіти на побачення, як його перестріла Маша.
— Вербицький, — сказала вона. — Тебе підполковник Чураєв викликає, негайно.
— А що там сталося? — збентежено спитав Ігор.
— Не знаю. Каже, щоб живого чи мертвого.
За кабінет підполковнику Чураєву правив червоний куток. На довгому столі, вкритому червоною скатертиною, лежали газети й журнали, в кутку світилося зелене вічко «телефункена».
— Є для вас, товаришу Вербицький, важливе й почесне доручення, — підполковник Чураєв націлив на Ігоря вказівний палець. — Ми порадилися з товаришами й вирішили довірити вам виступ на урочистих зборах з приводу великого свята. Щоб ви розповіли, чим зустрічають двадцять восьмий Жовтень колишні воїни Радянської Армії, а нині інваліди Вітчизняної війни, які в них успіхи, як вони збираються на трудовому фронті відзначитися…
— Та які ж у нас успіхи? — розгубився Ігор. — Ми ж нічого такого не робимо.
— Як це не робите? — не згодився підполковник Чураєв. — Ви лікуєтесь. І коли в когось зажила кульша чи хтось готується одягти протез — то це й є ваш успіх.
— Можливо, — неохоче погодився Ігор.
— Ось тут у мене є інструктивна доповідь і стаття в газеті «Красная звезда». Давайте зараз оце подивимось і зробимо намітки.
Ігор сів з підполковником Чураєвим за «намітки». «Любочка там на мене чекає», — тоскно подумав, але одпроситися не наважився.
Вона й справді чекала його на своєму сестринському посту — і чекала нетерпляче. Про це свідчили підкреслена байдужість, сухувате «драстуй», яким вона намагалася замаскувати своє нетерпіння. Але від нього не сховаєшся! Він побачив, як сіпнулася її верхня губка, та й оте сухувате «драстуй» вона вимовила з полегшенням.
— Ти пробач, — сказав Ігор, — я там затримався трошки. Підполковник Чураєв доручив мені виступити на зборах, і треба було…
— Та що там, — махнула Любочка рукою. Вона, видно, вирішила помститися за запізнення. — Затримався — то й затримався. Міг і взагалі не приходити, коли часу не мав. Он тут на канапі Петя Байрак сидів, от уже хохмач. Таке розповідав! Я так сміялася…
Це була відчайдушна брехня. Хто-хто, а Петро Байрак аж ніяк не був «хохмачем». Усі в госпіталі знали, що Петро дурний як пень. Та сидіти на цій канапі він і справді міг.
— А чого тут був Байрак? — запитав Ігор, і вона з деякою зловтіхою почула в його голосі занепокоєння.
— А так. Прийшов, посидів, пожартував. Канапа казенна, нікому сидіти не заборонено.
— А ти?
— Що я?
— Ти ж не канапа.
Вона обпекла його поглядом, почервоніла, аж сльози закипіли і звисли у неї на віях, і часто-часто засопіла носиком.
— Можеш повертатися назад до свого підполковника Чураєва!
— А ти будеш розважатися з тим бовдуром?
— З ким захочу — з тим і буду розважатися. І зовсім він не бовдур. Він хороший хлопець і не дозволить собі так розмовляти з дівчиною…
Любочка демонстративно повернулася до нього спиною й почала порпатись у скляній шафці з медикаментами: перекладала з місця на місце коробочки з пігулками, слоїки з йодом, якісь ножиці, пінцети.
Ігор стояв поруч і не знав, що йому робити. Ще вчора, коли б йому сказали, що він може посваритися з Любочкою, він би не повірив. І ось тобі маєш. І головне — через що!
— Любочко!
Мовчання.
— Любочко!
Вона нетерпляче знизала плечима:
— Чого тобі?
— Чому ти сердишся?
Мовчання.
— Любочко!
— Чого тобі? Повертайся до свого підполковника, бачиш, я зайнята.
— Зайнята?
— Атож, зайнята. Я на роботі. Я за це гроші одержую.
Це його образило. Вона, значить, зайнята, вона гроші одержує, а він інвалід, він грошей не одержує, його можна мати за ніщо?!
— Позавчора ти не була зайнята.
— То позавчора.
— А сьогодні для Петька Байрака ти не зайнята, а для мене зайнята?
— Не для Петька, а для Петі.
Вони обоє каралися в душі, що затіяли цю дурну сварку, але жодне не хотіло поступитися. І хто знає, чим скінчилася б ця розмова і весь вечір, якби Ігор не взяв її за руку: