Не сподівайтеся позбутися книжок
- Автор: Эко Умберто, Кар’єр Жан-Клод
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-131-7
- Переводчик: Ірина Славінська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Не сподівайтеся позбутися книжок». Краткое содержание книги:
Щодня ми бачимо, наскільки помилковим може бути образ. Ідеться про витончені фальсифікації, які особливо складно викрити, бо вони видають себе за «образи», за документи. І — вірите мені чи ні — сфальшувати правду набагато простіше.
Я пам’ятаю, як на якомусь телеканалі ішов документальний фільм про Кабул, добре знайоме мені місто. Всі плани було знято у «жаб’ячій перспективі», знизу вгору. Показували лише верхівки зруйнованих під час війни будинків, не показували вулиць, перехожих, продавців. До цього додали інтерв'ю з людьми, що всі як один говорили про жахливий стан країни. Єдиною звуковою ілюстрацією був звук суворого вітру, який чути в кінематографічних пустелях, змонтований так, щоб він весь час повторювався. Це значить, що його вибрали в фонотеці і додали до відеоряду. Однаковий шум вітру, який може впізнати «вміле вухо». І це попри те, що навіть дуже легкий одяг, який носять зняті у фільмі персонажі, взагалі не рухався. Той репортаж був цілковито брехливим. Він такий не єдиний.
У.Е.: Лєв Кулєшов уже показав, яким чином образи пов'язані один із одним і як можна з їх допомогою демонструвати зовсім різне. Одне і те ж саме обличчя чоловіка, показане після кадру з тарілки з їжею та після кадру з чимось абсолютно бридким, не справить однакового ефекту на глядача. В першому випадку обличчя чоловіка свідчить про апетит, в другому — про огиду.
Ж.-К.К.: І зрештою очі бачать саме те, що їм навіюють образи. В «Дитині Розмарі» Поланскі багато хто з глядачів побачив у фінальній сцені монструозне немовля, бо його описують персонажі, що схилилися до колиски. Але Поланскі ніколи не знімав немовля в цьому фільмі.
У.Е.: Можливо, багато хто бачив вміст знаменитої східної шкатулки, що фігурує у фільмі «Belle de jour» («Красуня дня»).
Ж.-К.К.: Звичайно. Коли в Бунюеля запитували, що там було всередині, він відповідав: «Фотографія мсьє Кар’єра. Саме тому дівчата так злякалися». Одного дня мені задзвонив незнайомець, знову розпитував про фільм, а ще про те, чи я жив у Лаосі. «Ніколи там не бував», — відповів я. Те ж запитання він поставив щодо Бунюеля, на що отримав те ж заперечення. Мій телефонний співрозмовник був здивований. Йому історія зі шкатулкою нагадала древній лаосійський звичай. Тож я в нього запитав, чи знає він, що ж там було. Він відповів: «Звичайно!» — «Ну то прошу, скажіть мені!» — попросив я. І він пояснив той звичай: жінки срібними ланцюгами прикріплюють собі до кліторів жуків-скарабеїв, які своїми лапками подовжують оргазм і додають йому ніжності. Я від несподіванки мало не впав і відповів, що ми ніколи не думали ховати в шкатулці скарабея. Чоловік поклав слухавку. І негайно відчув розчарування від цього знання! Я втратив гірко-солодкий смак таємниці.
Все це я розповідаю, щоби сказати, що образ, у якому ми бачимо не те, що нам показують, може обманювати ще тонше, ніж письмове мовлення, ніж слово. Якщо хочемо зберегти певну цілісність нашої візуальної пам’яті, то маємо обов'язково навчити майбутні покоління дивитись і бачити. Це, я б сказав, пріоритет.
У.Е.: Існує інша форма цензури, на яку ми проте заслуговуємо. Ми можемо зберегти всі книжки світу, всі цифрові носії, всі архіви, але якщо буде криза цивілізації, внаслідок якої всі мови, вибрані для збереження культури, стануть неперекладними, весь спадок назавжди буде втрачено.
Ж.-К.К.: Так сталось із ієрогліфічним письмом. Починаючи з едита Феодосія Великого 380 року, християнська віра стала державною вірою, єдиною та обов’язковою в усій імперії. Єгипетські храми, як і інші, закрили. Жерці, котрі були знавцями та зберігачами письма, опинились у ситуації неможливості передати своє знання. Вони мусили поховати своїх богів, із якими жили протягом цілих тисячоліть. Разом із богами поховали і ритуальні предмети, і навіть мову. Вистачило зміни одного покоління, аби все це зникло. Можливо, назавжди.
У.Е.: Знадобилося чотирнадцять століть, аби відкрити ключ до цієї мови.
Ж.-Ф. де Т.: Повернімося до цензури вогнем. Ті, що спалювали бібліотеки часів Античності, думали, можливо, що знищують всі сліди рукописів, які там зберігалися. Але після винайдення книгодрукарства це вже неможливо. Можна спалити один, два, сто примірників надрукованої книжки, та це не означає, що вона зникне назавжди. Інші примірники ще будуть розпорошені у багатьох приватних і державних бібліотеках. Для чого нині запалюють такі ж вогнища, що свого часу запалювали нацисти?