Викрадач ангелів

Обернувшись, вони побачили Віту, що сиділа за кухонним столом і не зводила з них погляду. Було видно, що вона плакала. Потім підвелася, втерла сльози й ударила кулаком по столу.

— Де ви були? — спитала вона, і хоч їй і відлягло від серця, та її очі палали гнівом. — Як ви могли додуматися піти надвір у таку негоду, не сказавши й слова? Я ще ніколи в житті не була так налякана!

Вона схопила Фабіана за барки й труснула. Потім пригорнула до своїх грудей.

— Ти ж змок до рубця, — шепнула вона крізь сльози й сміх. — А звідки це в тебе на лобі ґуля? Таж ви промокли наскрізь, геть усі! Ану роздягайтеся!

Вона допомогла їм познімати плащі й чоботи, пішла взяти рушники й сказати дорослим, що діти вернулися.

Раптом у кухню навалило повно люду. Всі кинулись їх сварити, обіймати й розпитувати. Фабіан і його друзі розповідали й водночас закутувалися в рушники. Віта роздивлялась на Фабіановому лобі ґулю, а він тим часом розповідав, звідки вона в нього взялася.

Франс, м’ясник Бук і пекар снували між кухнею та вітальнею, підкладали в грубу дрова й готували їсти.

Коли всі пообідали, Франс сказав:

— Тепер, мабуть, пора все пояснити докладно. — Він кашлянув і глянув на Фабіана. — Так от, Фабіане, нам, дорослим, відомо, що сталося після зібрання в молитовному домі, але далі ми заплуталися. Що, власне, ви робили позавчора? І де тинялися сьогодні? І якщо є ще щось, що нам годилося б знати, то я можу побіцяти вам за розповідь винагороду.

Фабіан зашарівся, не підводячись зі свого місця й міркуючи над тим, як усе пояснити і не вплутати Фелікса. Він глянув на своїх друзів, а тоді зиркнув на бурґомістра Креспа, щоб побачити, як той реагує. На його подив, Кресп, здавалося, так само, як і всі, зацікавлено чекав розповіді. Хлопець вирішив говорити якомога коротше.

— Учора нас звільнили від уроків, і ми пішли на Вовчий Замок, хоч, власне, й без дозволу. Нам кортіло подивитися руїни й краєвид. Коли ми стояли на горі, то помітили, що в передмісті щось відбувається. Ми спустилися вниз і трохи постежили. Решту ви знаєте. — Помовчавши хвильку, він повів далі: — А сьогодні ми «позичили» в Креспа ключі й пробралися в його будинок, щоб побачити, чи можна там щось знайти.

Кресп здригнувся й примружив очі.

— Нечуване нахабство… — почав він. — Які злодюги! Та ще й зломщики!

Пастор підняв руку.

— Та ну, Креспе, годі, — сказав він. — Спершу послухаємо Фабіанову розповідь.

Кресп замовк, але насупився і щось забурмотів собі під ніс.

Розповівши про відчинені двері й суцільний безлад у будинку писаря, Фабіан урешті-решт засунув руку за пазуху й вийняв ізвідти провощений пакет.

Тепер Креспові очі полізли рогом.

— Ми знайшли це під дошкою в підлозі, — сказав Фабіан. — Але ми його не роздивились, бо хтось розбив черепицею у вітальні Креспа шибку й намагався влізти всередину.

Потім він розповів про втечу завулками зі стічними канавами, дітей, що були вбрані в дощовики, та бійку з Турдом.

Пастор схопив провощений пакет і обережно вийняв із нього звиток пергаменту. Він розгорнув його, поклав на стіл і розправив. Пастор якусь хвилю-другу вивчав пожовклий аркуш. Потім кивнув головою.

— Це дерево роду, — сказав він. — Воно починається з лицаря Вовка і жінки на ім’я Віта, продовжується Ульфом Берґгаммером, сином Вовка, і закінчується двоюрідними братом і сестрою — Ульфом Ульфсенном та Вітою Берґгаммер, донькою Ульфа, 1636 року, коли Берґгаммери зникли з міста.

Потім він звів очі вгору і вп’явся ними у Віту, що зблідла, мов смерть.