Вибрані твори в двох томах. Том II

— Віддати фінку?! — здивовано й обурено вигукнула вона. — Щоб ти нею когось шпигонув?.. Ні, цього не буде! Я ж тебе знаю, ти зі своїм дружком Зарубою на все здатний!

— Віддайте… — знову заворушив я пересохлими губами. — Я її зараз же віднесу.

— Нікуди ти вже її не віднесеш. До уроків я тебе сьогодні не допускаю, а завтра прийдеш з батьком. Ото батькові твоєму ми й віддамо та разом і спитаємо його, як він виховує свого сина!..

І раптом мене охопила злість. Я ладен був кинутись на Марію Степанівну і силоміць забрати фінку.

— Віддайте, кажу!.. — вигукнув я, не тямлячи себе. Вона звузила очі.

— То ти ще й голос піднімаєш?! Іди геть! Знатимеш, як фінки в школу носити!.. — вона міцно взяла мене за плечі і штовхнула до дверей.

Я ще раз глянув на стіл, в якому лежала фінка, глянув на Марію Степанівну і поплівся з учительської, вкрай пригнічений і жалюгідний. Але я не квапився піти зовсім. Думав: «А може, їй шкода мене стане?.. Може, в останню хвилину вона зрозуміє весь жах мого становища?.. Може, повірить, що я нічого лихого не хотів, коли ніс фінку до школи?..»

Але їй не стало мене шкода.

Вона не зрозуміла моєї трагедії.

І вона не вірила мені й на одну копійку.

І ось я стою один на шкільному ґанку. У нашому класі і по всій школі почався останній урок. Там запанувала звична ділова тиша. А я стою і не знаю, що мені робити…

Ясно одне: нещастя вже впало на мою голову. Але що буде далі?

Я йшов не додому, а навмання і ніс у серці таку тугу, що важко й сказати.

«Чому дорослі такі жорстокі?.. — думав я. — Чому вони вбачають у кожному вчинкові малих обов'язково щось погане? І це тоді, як самі часто роблять таке, за що треба лаяти і карати… От хоч би взяти цю ж Марію Степанівну. Вона ж ніколи й слова доброго учневі не скаже, тільки кричить на кожного та різними образливими словами дошкуляє!.. Або — тато. Теж ніколи не говорить зі мною, поки не вип'є, навіть часто не помічає мене. Все йому ніколи, все ніколи. А нема того, щоб хоч раз на рибалку зі мною сходив або в кіно, уже й не пригадую, коли я з ним десь разом бував!.. Або — мама. Проганяє Ілька з хати, каже: «Не гуляй з ним!» А чому?.. А якби не забороняла, то ми б з ним і не ховались від її очей, а дружили б добре…»

Роз'ятрюючи своє серце такими думками, я довго блукав вулицями, аж поки смерклося.

Нарешті я пішов додому.

Та тільки відчинив хвіртку, як злякано зупинився. В освітленому вікні я побачив і тата, і маму, і дядю Власа.

— Чому так пізно? — спитала мама, коли я увійшов у хату. Однак у її голосі не було нічого підозрілого. Просто спитала і все.

Дядя Влас відповів на моє привітання, але і в його голосі та поведінці я не вловив чогось особливого. Невже й він ще не помітив, що немає фінки?

Мені треба було зізнаватись у всьому. Бо скільки б я не відволікав зізнання, нічого від цього не зміниться. Краще вже зразу все сказати, щоб не катуватись серцем, а там — що буде!..

І я сказав:

— Тату, наказала вчителька, щоб ти завтра разом зі мною до школи прийшов.