Персі Джексон та Викрадач Блискавок
- Автор: Риордан Рик
- Серия: Персі Джексон та Олімпійці #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ТОВ Видавництво «Ранок»
- ISBN: 978-966-672-439-0
- Переводчик: Ігор Бондар-Терещенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Персі Джексон та Викрадач Блискавок». Краткое содержание книги:
Гровер похитав головою.
— Вони горлали: «Де це? Де?»
— Вони шукали мене.
— Може бути, але у мене та в Аннабет виникло відчуття, що вони запитують не про людину. Вони верещали: «Де це?» Здається, їх цікавив якийсь предмет.
— Якась нісенітниця.
— Згоден. Але якщо ми щось неправильно зрозуміли з приводу цих пошуків, і маємо лише дев’ять днів, аби знайти жезл повелителя… — Гровер подивився на мене, ніби очікуючи відповіді, якої я не мав.
Я подумав про слова Медузи: боги використовують тебе. На мене чекало щось гірше, аніж обернення на камінь.
— Я не був із тобою відвертий, — сказав я Гроверові. — Жезл Зевса мене ані трохи не цікавить. Я погодився вирушити до царства мертвих, тільки щоб знайти свою мати.
— Знаю, Персі. — Сатир видобув із сопілки декілька сумних нот. — Але чи ти впевнений, що це єдина причина?
— Я роблю це не задля того, щоб допомогти батькові. Він про мене не дбає. Я також.
Гровер приголомшливо втупився в мене з гілки.
— Слухай, Персі, я не такий розумний, як Аннабет, і не такий хоробрий, як ти. Але я дуже добре вмію розрізняти почуття. Ти радий, що твій батько живий. А йому подобається, що тобою можна пишатися. Ось чому ти відправив голову Медузи на Олімп. Ти хотів, щоб він звернув увагу на те, що ти зробив.
— Та невже? Можливо, в сатирів емоції зовсім не такі, як у людей. Тому ти помиляєшся. Мене аж ніяк не хвилює, що він подумає.
— Гаразд, Персі. Нехай так. — Гровер звісив ноги з гілки.
— Крім цього, пишатися мені особливо нема чим. Щойно ми вибралися з Нью-Йорка, як застрягли тут без грошей, не знаючи, як далі рухатися на захід.
Гровер подивився на нічне небо, ніби щось обмірковуючи.
— Давай-но першим повартую я. А ти лягай спати.
Я хотів було заперечити, але сатир став награвати Моцарта, мелодію таку ніжну й милозвучну, що я відвернувся й в очах у мене запекло. Після перших тактів Дванадцятого фортепіанного концерту я заснув.
Уві сні я стояв у темній печері перед глибокою ямою. Сірі істоти, ніби зіткані з туману, шепочучи, звивалися довкола мене, і якимось чином я зрозумів, що це душі померлих.
Вони шарпали мене за одяг, намагаючись відтягти назад, але я був сповнений рішучості дістатися самого дна розщелини.
Коли я подивився вниз, у мене запаморочилось у голові.
Яма роззявила свою непроглядну чорну пащеку так, що я зрозумів — вона бездонна. І все ж таки у мене було таке відчуття, ніби хтось намагається повстати з прірви — якесь надзвичайне уособлення зла.
«Малий герою, — пролунав із пітьми задоволений голос, — такий немічний, такий юний, але, можливо, тобі це вдасться».
Голос, моторошний та похмурий, явно належав якійсь стародавній істоті. Від кожного слова у мене ціпеніло все тіло.
«Вони послали тебе невірним шляхом, хлопчику, — вирекло створіння. — Давай складемо угоду, і я віддам те, що тобі потрібно».
Мінливий образ з’явився над прірвою: це була моя мати, що застигла в той момент, коли розтанула у золотому сяйві. Обличчя мами було спотворене болем, ніби Мінотавр досі душив її. Очі дивилися на мене впритул, благаючи: «Тікай!»
Я спробував гукнути, але голос не слухався мене.
Скреготливий моторошний регіт залунав із розщелини.
Невидима сила штовхала мене вперед. Вона затягла б мене в цю яму, коли б я не так міцно тримався на ногах.
«Допоможи мені підвестися, хлопчику. — Голос залунав із ще більшою люттю. — Принеси мені жезл. Завдай удару підступним богам!»
«Ні! Прокинься!» — шепотіли довкола мене душі померлих.
Образ матері став згасати. Істота з ями не вгавала.
Раптом я зрозумів, що вона не намагається затягти мене вниз. Навпаки, з моєю допомогою вона хоче вилізти звідти.
«Добре, — бурмотів голос. — Добре».
«Прокинься, — шепотіли мертві. — Прокинься!»
Хтось трусив мене за плече.
Я розплющив очі й побачив сонячне світло.
— Чудово, — мовила Аннабет, — наш зомбі принаймні живий.
Я весь тремтів, пригадуючи свій сон. Я досі відчував на своїх грудях лапи чудовиська з прірви.
— Чи довго я спав?
— Досить довго як для того, щоб я встигла приготувати сніданок. — Аннабет кинула мені пакетик сирних чіпсів, які захопила у закусочній тітоньки Ем. — А Гровер сходив на розвідку. Поглянь, він знайшов собі друга.
Я спробував сфокусувати зір.
Гровер, схрестивши ноги, сидів на ковдрі й тримав на колінах напрочуд пухнасте і на диво бруднюще, неприродно рожеве опудало.
Ні, вибачте. Це було не опудало, а рожевий пудель.
Подивившись на мене, пудель знервовано гавкнув.