Чорнильна кров
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-066-6
- Переводчик: Любомир Український
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильна кров». Краткое содержание книги:
У книжці «Чорнильна кров» Вогнерукий — вогнедув вичитаний із чорнильного світу, зневірився, що коли-небудь повернеться до коханої Роксани. Та якось він знаходить горе-поета, який зачитує його назад у книжку. Слідом до нечувано лихого чорнильного світу потрапляють Меґі та її рідні. Страшна оповідка проковтує їх.
Але чи відпустить?
Діти стривожено подивилися на матір, і Мінерва погладила їхнє волосся, так, ніби цим могла стерти власні слова.
Феноліо ж лише стенув плечима.
— Та ні, все тобі видається чорним! — сказав він. — Ти недооцінюєш слова, повір мені! Вони могутні, могутніші, ніж ти думаєш. Запитай у Меґі!
Та поки Мінерва власне змогла запитати, він виштовхнув Меґі на вулицю.
— Іво, Деспіно, хочете зі мною? — гукнув він до дітей. — Я поверну їх цілими і неушкодженими, як завжди! — вигукнув Феноліо, коли Мінерва зі стурбованим обличчям просунула голову у двері. — Найкращі чарівники звідусіль будуть сьогодні у замку, вони прийдуть здалеку. Діти мають неодмінно побачити це дійство!
Щойно вони вийшли до провулка, людський потік поніс їх із собою. Вони тиснули з усіх боків: бідно вдягнені селяни, жебраки, жінки з дітьми та чоловіки, чиє багатство проявлялося не лише в розкоші розшитих рукавів, а й у прислузі, яка грубо прокладала для них дорогу, звільняючи шлях від юрби. Вершники гнали коней крізь людей, не зважаючи на тих, кого вони притискали до мурів, портшези застрявали між тілами, як би не сварилися і не лаялися їхні носильники.
— Жах, ще гірше, ніж у базарні дні! — вигукнув Феноліо до Меґі через голови людей. Іво прослизнув крізь натовп, як вуж, та Деспіна мала такий переляканий вигляд, що Феноліо врешті-решт узяв її на плечі, щоб її не розчавили між кошиками і черевами. І у Меґі серце билося швидше від усього цього безладу, штовханини і плину, від тисячі запахів, усіх цих голосів, що переповнювали повітря.
— Меґі, озирнися довкола! Чи це не чудово? — вигукнув Феноліо, сповнений гордості.
Звісно, так і було. Було саме так, як Меґі собі уявляла, тими вечорами, коли Реза розповідала їй про Чорнильний світ. Вона ніби впала у нестяму. Очі, вуха… вони не могли сприйняти навіть і десятої частини того, що відбувалося довкола. Звідкись долинала музика, барабанний дріб, бубни, сурми… Та ось з'явився провулок і виплюнув натовп до мурів замку. Вони так високо і громіздко здіймалися між будинками, ніби їх збудували люди, вищі за тих, котрі зараз наперли на браму. Перед брамою стояли озброєні охоронці, вранішні промені тьмяно віддзеркалювались у їхніх шоломах. Накидки були темно-зеленого кольору, як і кітелі, вдягнені поверх кольчуг. На них обох вирізнявся герб Тлустого князя — Реза змалювала його Меґі: лев на зеленому тлі, посеред білих троянд. Проте герб змінився. Лев лив срібні сльози, а троянди обвивали розбите серце. Більшість із юрби охоронці пропускали, лише зрідка відштовхували когось списами або долонями в рукавицях. Але це, здавалося, нікого не обходило, всі товпилися далі, і Меґі врешті-решт також опинилася в тіні муру завтовшки з метр. Звісно, вона вже бувала в замках, разом із Мо, але відчуття було геть інше: проходити не повз ятку з поштівками, а повз охоронців зі списами. Мури видавалися грізніші й ворожіші. Немовби вони кричали: «Дивіться! Які ви малі, слабкі та вразливі!»
Здавалося, Феноліо не відчував того, він сяяв, як дитина на Різдво. Він не помічав ані опускних ґрат перед міською брамою, ані отворів, крізь які непроханим відвідувачам можна було виплеснути на голову гарячу смолу. Утім, Меґі несамохіть дивилася вгору, коли проходила під ними, запитуючи себе, наскільки свіжими були сліди від смоли на покоробленій деревині. Та ось нарешті вона стояла просто неба, блакитного і ясного, ніби чисто підметеного до князівського дня народження, — і Меґі опинилась на зовнішньому дворі Омбрійського замку.
Відвідини з хибного боку хащі
Пітьма завжди відігравала свою роль. Без неї ми б не осягнули світло. Лише коли її активність переростала в надто претензійну, треба було протистояти, карати, за потреби часом втихомирювати на мить. Та потім вона знову повставала, — бо як інакше?